Смеркання...
З ясного блакиту
всі блиски дня збирає тінь
і чистим золотом залита
полів безмовних далечінь.
Тасьмою стежка в’ється в житі,-
повзе на горб, збігає в діл,
і крізь струмків сталеві ниті
біжить кудись за небосхил…
На взгір’ї млин-вітряк ліниво
порою крилами махне,
і зграя голубів лякливо
з-під даху в неба вись майне...
Летять, купаються в повітрі,
зникають, крутяться ізнов
листки, що осінь носить з вітром,
а захід їх фарбує в кров.
Натальля Арсеньнева
Вячорны абразок
Зьмярканьне…
Зь яснага блакіту
зьнікаюць фарбы, бліскі дня,
і чыстым золатам заліта
ціхіх палёў далечыня.
Істужкай сьцежка ўецца ў жыце,
зьбягае ўніз, паўзе вышэй,
праз ручаёў сталёвых ніці
бяжыць кудысь далей, далей…
На ўзгорку млын-вятрак ляніва
крыламі часам узмахне,
і статак галубоў пужліва
з-пад даху ў неба-выш памкне…
Лятуць, купаюцца ў паветры,
зьнікаюць, круцяцца узноў
лісты, што ўвосень носяць ветры,
а захад іх фарбуе ў кроў.