***
О пів на дванадцяту сходяться привиди...
Гортають альбоми сімейні, листи…
І те, що було, вже ніколи не витерти.
І тільки нечутно витає: «Прости».
Ні звуку, ні фальші – відверті емоції.
Світлини всотали минулого тінь.
На них – ще до смерті далеко. За лоції
сприймаю старі фотографії ті.
У таїнстві тиші – прибульців компанія.
Питали про вірус і про карантин.
Я жалілась їм, що закрита Іспанія,
не бачити моря... Мовчала про Крим.
До суті б дійти невиразної зустрічі.
І видих почути, а отже і вдих.
Години нічні – для осмислення й мучення,
що так і не сказано слів головних.
А сон опускався все нижче над кріслами…
які опустіли ураз водночас..
Аж раптом – на вулиці гілочка тріснула.
І ніби у шибку хто глянув. І згас.
