|
« Л Я Л Ь К О В О Д »
…Щось стукало-грюкало у старій бабусиній скрині. І хоча від цих дивних звуків мені малому, десятилітньому хлопчаку, робилося лячно, та все ж допитливість і передчуття пригоди, взяли верх над страхом.
«Може там миша чи пацюк?.. Але ж ні, бути цього не може! У бабусі ж є кіт Вогник…», - роздумував я, повільно з осторогою підходячи до великої дерев’яної, різьбленої у дивні візерунки-закарлючки, скрині з металевою защібкою. Колодка була розімкнута, просто завішана. І щоб підняти кришку скрині, достатньо було лише її зняти з залізної петлі.
Стукотіння було періодичним. І щоразу, коли воно припинялося, мені здавалося, що це у мене якісь слухові галюцинації, породжені моєю бурхливою фантазією. Та кожна наступна черга шкрябо-гурко-стуко-тінь повертали мене у стан занепокоєння і тягли мою несміливу та дуже допитливу руку до кришки скрині…
Ну як, страшно? – запитав напівпошепки дідусь у своїх онуків: десятилітнього Євгенка та дев’ятирічної Іринки. Діти слухали дідуся із широко розплющеними очима, в яких він бачив і страх і бажання почути, що ж було далі…
І він продовжив…
Я незчувся, як однією рукою миттєво зняв колодку з петлі, а іншою рвучко відкинув кришку скрині, та так сильно, що та аж ударилася об стіну.
«Виходь! Хто б ти не був?! Я тебе не боюся!» – голосно крикнув я, притиснувшись спиною до стіни навпроти. Серце моє так сильно гупало, що я боявся, що воно розбудить бабусю, яка саме прилягла на обідній сон у сусідній кімнаті.
Аж раптом на мої чи то слова, чи серцебиття, в кімнату забіг найвідважніший у світі кіт – Вогник. Він був завжди моїм оберегом у бабусі в селі. Я всюди носився з ним і називав його своїм руденьким щастям. Мені і справді щастило у всіх моїх справах, коли кіт був поруч. І тут я, довго не думаючи, схопив кота і, наче найкрутіший баскетболіст, чистим трьох очковим кидком, поцілив ним прямісінько в середину, у скриню. Звідтіля почулося борсання та шкряботіння кігтів кота (наче Вогник там із кимось боровся). І нявчання… Спершу дике, а за якусь мить жалісне нявчання мого безстрашного пухнастого друга.
Отже, це не гризуни… Тоді хто чи що?...
Жалісні нявчання кота пробудили у мені відвагу і я впевнено рушив до скрині. Наблизившись, я обережно зазирнув всередину.
Вогник не міг поворухнутися через купу ниток, які оповили його рудошерсте тільце. Забувши про страхітливі досі звуки, я розсміявся: «Оце так! Бабусині нитки змотали кота у клубок! Сміх тай годі!». Нещасний вигляд мого кота-щасливця зовсім переключив мої думки. Я тепер не думав про те, хто чи що стукало-грюкало зі старої скрині, а думав про те, як буду звільняти-розплутувати рудого бранця з пастки, в яку сам його кинув. Нахилившись, я став обома руками виймати, наче волохатого м’яча, свого чотирилапого друга дитинства. «Але що це?!…», - здивувався я, коли зрозумів, що щось не дає мені витягти Вогника зі скрині.
«- Звільни мене!», - почувся тоненький голос. «- Та ж я намагаюся!..», - відповів я і тієї ж миті оторопів: «я розмовляю з котом? Тобто, мій кіт – розмовляє?!». Та я не розгубився, а щосили потяг полоненого нитками Вогника на себе. І уявіть собі: з котом у раках я гепаюся на підлогу, кіт із диким нявчанням і виряченими від подиву очима падає, мов той справді волохатий м’яч, на мене, а зверху на нас падає оте, що його тримало… І не просто падає, а ще й лементує*: «Алярм*! Рятуйте!»
Я зі страшенною цікавістю почав придивлятися, що воно таке балакуче тримається за нитки, в які заплутався Вогник. Розгледівши невеликого, розміром, як сам кіт, дерев’яного чоловічка, я не одразу впізнав у ньому бабусину ляльку, з якою ще будучи молодою, вона виступала на сцені лялькового театру. Бабця Оля мені часто розповідала всілякі цікаві історії, які доводилося їй прожити в руках із цим її персонажем. Вочевидь, під час падіння, нитяні затяжки попустилися і переполоханий кіт звільнившись від пут, чимдуж дременув із кімнати. Я зостався сам на сам зі своїм страхом.
Трохи оговтавшись, я збагнув, що мені нічого боятися і... Так, ми з дерев’яним чоловічком почали розмовляти.
Як його звали? – Нетерпляче запитала онучка Іринка.
Ви не повірите, - сказав дідусь, - його звали «Вогник».
Так як кота? – Перепитав, вибухнувши сміхом, допитливий онук.
Ні, це кіт був названий на його честь. Можливо тому мені і щастило у всьому з котом, так як щастило бабусі із її лялькою.
Зі спілкування із чоловічком Вогником, я дізнався, що він був бабусиним талісманом. А звали його так, тому що його роль була запалювати ліхтарики на сцені. Такий собі «чоловічок-світлячок».
І ти потім теж працював у тому театрі, так дідусю? – вражена розповіддю дідуся поцікавилася Іринка.
Так, моя бабуся тоді подарувала мені свого Вогника (не кота) і з тих пір я зрозумів, що як виросту неодмінно стану, як вона – ляльководом.
А де зараз цей чоловічок? – у малого Євгенка аж руки зачесалися, так йому закортіло потримати цю дерев’яну диво-ляльку.
Він, як і я пішов на пенсію. Вогник живе тепер у музеї лялькового театру, серед інших таких, як він старих ляльок.
То він що, більше не виступає на сцені? – Засмутилася почутим Іринка.
Ні, не виступає. На заміну старим, прийшли нові ляльки. Однак у нього та його старих друзів почесна місія – бути хранителями історій лялькового театру.
Тобі щастило із ним так само, як і бабусі? – Запитав онук у зануреного у свої спогади дідуся.
Сам того не підозрюючи, дітки, тоді у дитинстві, у тій старій бабусиній скрині, я знайшов своє щастя.
Іноді те, що нас спочатку лякає, стає нашим щасливим квитком у майбутнє. Саме так сталося і у мене. Ми з лялькою Вогником прожили багато вистав! Ми із ним дарували радість таким, як ви – дітям, запалюючи у їх оченятах «вогники щастя». А це і є найбільшим щастям у житті. Адже, викликані щирі посмішки та позитивні емоції – означають радість від життя! Це ті речі, які ніколи не купиш навіть за найбільші у світі гроші.
Я як виросту, - завзято промовив онук, - неодмінно стану ляльководом!
І я теж! – Погодилася з ним сестричка.
А що сталося з котом Вогником? – поцікавився хлопчик.
О, мій щасливий чотирилапий друг дитинства Вогник… Він став персонажем цієї історії. Якби не він, то хтозна чи наважився б я зазирнути у ту скриню. Мені пощастило з ним і тоді. Адже ми разом знайшли ляльку, яка відкрила мені щасливий світ, в якому море радості, дитячих посмішок, гучних оплесків та вигуків «Браво!»… Кіт Вогник був щасливим талісманом мого дитинства. Лялька ж Вогник – впродовж всього мого театрального життя. А взагалі поняття «щастя» дуже світле і всюди суще. Воно може бути навіть у дрібницях… Зараз моїм щастям є – ви, малята, бо ви, як і воно – поруч… Щастя завжди поруч!
*Лементує – кричить;
*Алярм – ґвалт, паніка, шок, переполох, сигнал тривоги…
© Роман Бойчук,
м. Івано-Франківськ,
2020 р.
ID:
927327
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Епічний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Вірші для дітей
дата надходження: 07.10.2021 15:34:50
© дата внесення змiн: 07.10.2021 15:34:50
автор: Бойчук Роман
Вкажіть причину вашої скарги
|
