Він біля мосту самотній сидить,
тягне смичком тихі звуки,
а над його головою сліди
чорної старості муки.
Бурно життя клекотить перед ним
в клопотах, в скруті постійній, –
натовп пістрявий йде шляхом земним,
змучений і безнадійний.
Вечір. Вже траурний смерк наступив,
дрібний сніжок розпочався,
скрипка скінчила згорьований спів,
старець безсило піднявся.
Згорблений, висне униз голова,
стане і далі йде знову,
шепчуть йому невиразні слова
люті завії зимові.
В далях морозом скувало пітьму,
часом з висот небосхилу
кидає погляд крізь хмари йому
місяць печальний і білий.
В нього за спиною смерть лиш одна
зводить скривавлені руки
і на старій скрипці вперто вона
тягне смичком тихі звуки.
Христо Смирненски
Старият музикант
Все там до моста приведен седи,
тегли полекичка лъка,
а над главата му ревностно бди
черната старческа мъка.
Бурно край него животът кипи
в грижи и горести вечни
и пъстроцветните шумни тълпи
все тъй са зли и далечни.
Привечер. Спуска се траурен здрач,
ситен снежец завалява,
спира цигулката горестен плач –
старецът немощно става.
И прегърбен той пристъпя едва,
спира се тук-там и стене,
шепнат му злъчни, невнятни слова
зимните вихри студени.
Там – от скованата в мраз висина –
мигом през тънкия облак
хвърля му поглед печална луна,
фосфорно бледа и обла.
А зад гърба му пристъпя Смъртта,
кървава и многоръка,
и по цигулката старческа тя
тегли полекичка лъка.