Сірий день колише сонне гілля,
Натовпи колючих їжаків.
Вітер гонить згірклий лист по сліду,
кіптяви запалених вогнів.
На вустах калини ворожбитом,
Засідає чорний-чорний птах.
Може бруд дощами змиє в жито,
Втопить згадку в чорно-сірих снах?
Може тінь його, а може – ось він,
У тонах буденних півтонів?!
Як скрипаль: мінорно тай мінорно,
Кутає у сум своїх синів.
Сіре, сиве, і блакитно-чорне.
Ліг – устав, як той садок змарнів.
Спати й снити, як взимі дерева,
Шкуру взять ведмедів чи вужів.
Не вподобишся, дрібна людино,
Хоч зовешся паном із панів.
Ваша ясність, ліпше буде – темність,
Душі як недогарки свічок.
На всі дії кинуто: »Даремність!»
З вогником погаслим у очах.
Сірий день, і тиша посіріла,
Як не зміряти печаль в очах…
Лише в небо, Янголами, білі…
Білі крила Божі на плечах!