спадаю з ніг і бачу янголів в снігу.
долоні хворі їм малюють крила,
скидають камінці й льодяні брили,
передають вуста мого життя жагу.
і янголи тремтять від моїх рук,
і тане сніг під їхніми серцями,
на крилах виступають чорні плями,
і сіті в них розкидує павук.
я вірю в те, що вони все ж злетять,
із різким тріскотом виламуючи крила.
та янголи лежать покриті пилом,
і круки безупинно їх їдять.
втрачаючи думок останній слід,
я помічаю їх шалений розмір,
і це відгукується чимось злим і гострим
в цих янголів масштабами з китів.
і тут я розумію, що весна
в снігу нарешті розкидала вишні.
спадаю до землі до нині пишних
сліпучих крил з червоним по краях.
і після цього мені сняться сни
де янголи масштабами з китів, з тенетами у крилах, що сліплять, з червоним візерунком по краях, із сукнями в пилу й круками в ребрах розказують мені про чорне небо, як відчувається, коли тебе їдять і як буває, коли небайдужа спадає на коліна в свіжий сніг. я слухаю поки стирчу в калюжі із запахом зопрівших полуниць
і потім осягаю, що це – я.
і епіфанія спливає в ейфорію,
бо моє тіло перетворюється в мрію.
а янголи – кінець-кінцем – летять.
