|
(притча)
Стара кузня біля тракту.
В ній коваль працює,
щось кує. Та тільки раптом
хриплий голос чує:
— Добрий день, ковалю славний!
Є до тебе справа.
Бачу: ти працюєш вправно –
це тобі забава.
Припинив коваль кувати:
— Хто тут заважає?
Бачить: постать в чорних шатах,
й косу ще тримає.
Трохи моторошно стало:
"Смерть прийша за мною,
А я жив на світі мало." –
Все ж, махнув рукою.
— Що прикажете робити?
Помолитись Богу? —
Каже Смерті він сердито. —
Чи зразу в дорогу?
— Ти хіба хворієш, хлопче?
Чи набридло жити?
Чом ти вмерти зараз хочеш? —
Ще не час тужити.
Я прийшла не за тобою.
Я прийшла по справах:
В мене труднощі з косою –
лезо треба править.
Наточити, порівняти —
бач, яке кривеньке.
— Це я можу обіцяти,
буде, як новеньке!
Он, на лаві почекайте,
мабуть, притомились?
Тільки мене не чіпайте,
мовчки щоб дивились.
До роботи хлопець взявся,
виправив ту косу.
— От і все, — аж засміявся
й простягнув Безносій.
— Скажу чесно, я боявся
косу в руки брати,
липким страхом перейнявся –
це ж знаряддя страти.
Скільки нею повбивали
душ за стільки років...
Смерть тут скочила із лави,
стала руки в боки:
— Скільки? Як вважаєш, хлопче?
Скільки я згубила?
— Та не знаю, — той бурмоче
й відступа безсило.
— Щоб ти знав, дурний ковалю,
це я зараз сива.
А була колись, як краля,
ніжна та красива.
Тих, хто вмер, я зустрічала,
позбавляла болю,
Як їм далі буть, навчала
та вела з собою.
Я нікого не вбивала,
не робила злого.
Душам я допомогала
вибрати дорогу.
Я не вбивця, як вважають.
Вбивці – це ви, люди.
Одне одного вбивають
в світі всюди, всюди!
З помсти, з заздрощів, за гроші,
ні за що, буває.
Вам вид крові – найсолодший.
Це я добре знаю.
Я це все спостерігала –
сльози з'їли очі,
темні коси посивіли.
Стала – потороча.
Люди, ви свої провини
валите на мене.
Так, срашна я стала нині
й одяг в мене темний,
не бруднитися щоб кров' ю
тих, кого зустріну.
Я дивлюсь на вас з журбою:
скільки ще загине...
Все, піду, я. Скільки винна
за твоє кування?
Зупинив її хлопчина:
— Є до вас питання:
якщо ви не є такою,
як це кажуть люди,
то навіщо ж із косою
ходите усюди?
— Дві дороги доглядаю, —
тяжко Смерть зітхає, —
та ж, яка веде до раю,
густо заростає...
ID:
945626
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 21.04.2022 18:27:41
© дата внесення змiн: 22.04.2022 07:33:35
автор: Денисова Елена
Вкажіть причину вашої скарги
|
