Ти так любив дивитись у вікно,
Зарано прокидавсь, чекав світанок.
Щоранку бачив, ніби у кіно,
Як промінь сонця прорізав серпанок.
День завжди легший, коли ніч тяжка,
Коли хвороби тіло, мов звивають.
Навіть проста робота заважка,
Та ти був не із тих, хто проклинають.
Завжди у планах про майбутнє жив,
Йшов уперед, хоч дуже часто падав.
Минулими роками дорожив,
Був тонкослізний, через те і плакав.
Ти так радів, як повен двір гостей,
Коли в родині правнуки з’являлись.
Надіявся на Бога, та дітей ,
Що над тобою, ніби ангели зхилялись.
Життя в хворобах,іспитом дано,
Його не тільки ти пройшов, а і вся родина.
Вночі ти теж дивився у вікно,
А за дверима прислухалася дружина.
Ти нас пробач, що інколи були
Занадто зайняті, чи трохи грубуваті.
Надворі тільки вишні зацвіли,
А ти пішов і стало тихо в хаті.
В пусту кімнату сонце загляда
І зірка уночі тебе чекає.
До скла прозорого торкається душа,
З надією до Бога відлітає…
Олександр Степан.
