Між учора і завтра –
безкарна пекельна межа.
А над прірвою дня
оксамитом розкрилилось небо,
щоб утерти сльозу,
що своя, хоч до вчора – чужа.
Дай нектару свого,
кинь амброзій в народ, юна Гебо.
«Прилітають…» Не снам на заміну світанки...
«Живі!»
Від охриплих сирен
закипає розпечений мозок.
І бальзамом життя SMS-ки від рідних нові,
що лікують серця
від нестерпних думок-поворозок.
Зупиняються ритми будинків і вулиць, і міст…
Божеволіє сказ,
що із людської рветься подоби.
Та молитва жива стонадійно відновлює нас,
бо в усьому й завжди
маєм бути найвищої проби.
Амброзія — у давньогрецькій міфології їжа
олімпійських богів, що дарувала їм безсмертя
й вічну молодість.
Зі збірки "Межа" (2023 р.) Ілюстрація до вірша - Олег Шупляк
