Я плутаюсь думками,
Чи то ріже,
Чи б"є зухвало,
Може й навпаки
Навмисне стеле
біле простирадло,
В полон здається,
Відкида жорстоке жало,
Бо знає -
Не пройти через роки
Шаленого неспокою і втоми...
А скільки раз хотілося додому!
Все кинути,
Спалити,
Розірвати!
Не шкода і майбутнього втрачати!
До хати...
Лиш туди душа летіла.
Та доля швидко крила обпалила,
І хочеться у небо,
Тільки як?
Неспокій скрізь...
А ти і так, і сяк,
І вгору, й вниз,
Неначе п"яний дяк,
Що на колінах повзає під храмом.
Всі кажуть: "Молиться",
А він, у стельку п"яний,
Усе продав чортам за кухоль пива...
Навіщо нас природа всіх створила?!
Авжеж не відступати від мети.
А далі йти.
Як треба,
То і крила розпустити,
Але не розрушати,
А творити!
Не кривдити,
Й жорстоко не вбивати!
Не викидати,
Не палити,
Не втрачати
Ні граму розуму!
Ні каплі милосердя!
Ані хвилини щастя!
Усім серцем
Любити світ,
що доля нам створила,
Не шкодувавши часу,
Сил і почуття,
Та не для співчуття,
А для блаженства...
Для спокою...
Для відпочинку...
Всі моменти
Лише для тебе...
Для твого життя.
То ж користуйся
І не йди у забуття,
Нехай тебе навіки пам"ятають.
Нехай тебе усі завжди кохають.
Тільки не бійся.
Тільки всюди устигай!
Допомагай найближчим.
Треба - дай.
Залиш себе у спогадах прозорих.
А не затьмарених огидою і злом,
І за добро завжди плати добром.
За вдячність дякуй.
За невдачу надихай.
За ніжність ніжністю людей нагороджай.
За тишу спокоєм...
А всі розчарування
Залиш минулому -
Воно усе зітре.
Нехай не зараз -
Зараз буде зле
І відчуття простого існування
Людини в світі,
Де давно кохання
Сприймається, як просто почуття,
А іноді і зовсім.
Як останнє.
Чи як тваринне,
Нелюдське бажання,
Чи лише слово...
То ж скажіть доколи?
Окови розірвуться на руках.
Доколи нами правитиме страх
Розкрити душу
Ближньому своєму?
Ось поки ви читаєте поему,
Десь місто перетворюється в крах...
А десь жорстоко і несправедливо
Вбивають юнака,
Що тільки крила
Збирався розпустити
Та не встиг...
І що тепер?!
Так, правильно - могила...
А хто із тих залишиться в живих,
Що десь на Сході
Кров"ю поливають своє вбрання?
Ні, не свою мету охороняють,
А чиєсь запопадливе ім"я...
Я геть заплутався...
Думки мої пропащі!
Та невмирущі...
З ними зовсім тяжко!
З ними безсилий...
Мене геть втомили
Чужі бажання.
Створене кохання,
Нестерпні подихи,
І вперше, як востаннє,
Ти собі брешеш...
Пишеш і сумуєш,
А потім грішиш,
Потім знову рушиш
Все, що створив...
І плутаєшся знову!
Все якось так виходить випадково!
І нездорово...
В цьому й сила слова...
ID:
10999
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 06.02.2006 16:43:39
© дата внесення змiн: 06.02.2006 16:43:39
автор: Святослав Народный
Вкажіть причину вашої скарги
|
