Хрещатик, бо немає сил та часу
Чекати, бо немає часу й сил.
Прощати, сподіватися, тримати
Обов'язки й обіцянки. Нести
Свою валізу з сумніву і смутку,
Незрозумілих і важких речей.
Не сподіваюсь, бо вже не забуду
Тебе і твоїх вогників – очей.
Хрещатик, вже так пізно і залізо
У скроні в'їлось смутком колії.
Мовчати, бо ти робиш це навмисно,
І колії кричать, не мій, нічий.
Я зупинюсь, я залишусь, залишу
Про тебе спогади і мрії і слова.
І те, на що не вистачить і сили,
Стою, тримаюсь, знаю – я жива.
А може вже забула, може світло
Так сліпить очі, що немає снів.
Але я чую музику чарівну,
З яскравих, щирих українських слів.
Хрещатик, вибач, зрозумій, відчувши
Мої до тебе щирі почуття.
Так буде краще, спокійніше буде.
Я сум, я біль твоя, я забуття.
І стиснувши усі слова, мовчати,
Коли залізо все частіше знову
Вистукує, що буде він чекати,
Коли до нього прийдеш, як додому.
06.12.2007р. Київ – Москва.
ID:
125616
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 10.04.2009 12:09:19
© дата внесення змiн: 10.04.2009 12:09:19
автор: Елена Князева
Вкажіть причину вашої скарги
|
