Коли ще звірі говорили,
Коли пісні співали квіти,
Коли каміння в ліс ходило,
І коли місяць правив світом,
Історія такая сталась
З гуртком сніжиночок відважних.
Чомусь вона мені згадалась,
Тож прошу: слухайте уважно.
Легкий осінній вітерець
Із хмаркою пухкою грався,
То гнав її він навпростець,
То мишкою у ній ховався.
А в хмарці подружки сиділи -
Веселі краплі дощові,
Про літо жваво говорили,
Про те, як у м’якій траві
Криштальною росою стануть…
Або з струмком мандрівниками
Увесь свій пишний край оглянуть
І познайомляться з світами.
Та не так сталось, як гадалось,
Бо вітер хмарку розділив.
Один шматок поніс до лісу
І у струмку дощем втопив.
А другий морозець щипучий
В сніжиночки перетворив,
Біленькі, ніжні та блискучі.
Найкрасивіші-диво з див!
Але все ж подружки-краплинки
Сказали твердо одна одній,
Що і струмочок і сніжинки
Зустрітися весною згодні.
Струмочок з першим променем розтанув,
І понеслись краплиночки до лісу,
туди, де крижані сніжинки тануть,
На сонячну галявину, узлісся.
Сніжинки ж протриматись обіцяли
До того, як зустрінуться з струмочком,
Не танути…Та, бідненькі не знали,
Що не закриті від проміння у гайочку.
А ось струмок у затінку сховався,
Куди промінчик сонця не дістав,
І так за зиму довго розіспався,
Що навесні він вчасно не розтав.
А сонце на сніжинки припікало,
На ліс кидало вогняну косинку,
І вогняними шпичками стріляло.
Але все ж не здавалися сніжинки!
Вони чіплялись за траву зелену,
Її , мов намистинки обсідали,
І на траві, як дзвоники біленькі
Вони товаришок з струмка чекали.
Пройшли роки. Так і залишились сніжинки
На пелюстках трави тої висіти,
Ну а тепер конвалії – сльозинки -
Найкрасивіші пралісові квіти.
