Що буде після того, коли мене не стане?
Чи лишиться хоч слід, чи сказане вустами?
Чи будуть пам’ятати, чи згадувати стануть?
Або і слід застиглий ніколи і не знайдуть?
Залишу свої твори, нехай вони розкажуть?
Що я проста людина, і всім так бути раджу.
Що жив я завжди чесно, писав як я кохаю,
Хоча я не Шевченко, та бути ним бажаю.
А ти моя кохана, тобі писав всі твори,
Натхнення ти давала, і я писав про гори,
Писав про синє небо, про ті яскраві зорі,
Писав як пахло медом, про найгарніші очі.
Про те як ти смієшся, про золоте волосся,
Про те як мені снишся, про жниву і колосся,
Та все це після мене, чи лишиться насправді?
Чи ти мої вірші читатимеш і далі…?
Чи просто все забудеш, чи можна це забути?
Хіба ти не сумуєш, коли кого так любиш.
Залишить все, що цінне, бо він тебе так любить.
Життя твоє незмінне він знову приголубить.
