І знову спокою не маю,
Бо знову бачу твої очі.
Тебе шалено так кохаю,
І не згадаю вже спокійної я ночі.
О, твої очі – кольором блакиті неба,
І серденько моє тобою дише.
Мені нічого вже не треба,
Рука моя тремтить, та до кінця допише…
Як можна спокій зберегти,
Коли твої я бачу очі.
Як можна вже душі твоєї досягти,
І зберегти всі почуття дівочі…
Тебе так хочу я тримать за руку,
Я хочу зватися твоєю.
Коли вже зрозумію цю науку,
Коли я розпрощаюсь із наївністю своєю…
Чому радію як тебе побачу,
Чому волію будь з тобою?
Та знов зустрітись шансу я не втрау,
Та змиє мрію цю – водою…
Я знаю, що я втрачу,
Підеш ти далі, а мене забудеш.
І просвітління не побачу,
Бо поряд ти уже не будеш…
Чому я не навчуся бути злою,
Чому про тебе думаю щомиті???
Чому я продовжую все ж жити лиш тобою?
Всі запитання таємницею покриті…
Кохаю я тебе, люблю твої блакитні очі,
З тобою буть волію.
Моє серце опинитись поряд хоче,
Повір, лише про це я мрію…
Як хочу я відчути стук сердець,
Щоб билися лиш в унісон.
Так хочу я підти вже під вінець…
Та я прокинуся, це ж лиш сон…
І вірш цей незакінченим залишу,
Бо дописати до кінця не можу.
І так у твоїм серці я тривожу тишу…
А так чинити вже негоже.
кохання таке несамовите
