Я сидів на старенькій дерев'яній лавочці, в моєму білому волоссі плутався вітер. На моїх колінах лежав великий букет ромашок. Це були його улюблені квіти. Чомусь тільки нині я подумав, що він дуже подібний на ромашки. Він був простим, з першого погляду звичайнісіньким, але якщо пригледітися, то можна було побачити в ньому щось таємне, цікаве, захоплююче, тендітне і неймовірно красиве. Сьогодні був особливий день, я все своє життя провів у мандрах, але кожного року, я приходив до свого друга. Я розказував йому, що нового відбулося за останній рік, ще я розказував про свої переживання... Знаю, ви скажете, що це дурня, може й так, говорити з небіжчиками досить дивно, але мене це заспокоювало. Я не мав більше друзів крім нього. Не знаю, чи це я відштовхував людей і не хотів спілкуватися з ними, чи то вони не хотіли зі мною спілкуватися. . Ця історія відбулася дуже і дуже давно, ще за часів столітньої війни між Англією та Францією. Тоді ми ще були юнаками, може якби я був більш розважливим і мудрим, то цього б не сталося, а може це було сплановано ще давно, коли мене ще не було на світі якимись вищими силами? Та ні, був винним я і тільки я, більше ніхто. Звісно, я хотів думати, що це не моя вина, що так мало статися, але навіщо себе дурити? Так ось, я та мій друг, були геть різними, проте один одного розуміли з першого слова. Мене завжди приваблювали сильні герої, мужні вчинки, лицарські турніри, а мого друга ні. Він міг годинами спостерігати як птахи облаштовують гніздечко для своїх пташенят, а я був надто нетерплячим. Я не розумів, що він у цьому бачить прекрасного. Але все ж таки ми були найкращими друзями. Ми не мали ні родини, ні даху над головою, все своє життя ми ходили від хати до хати, він співав свої балади, адже був надзвичайно талановитим менестрелем, а я виконував хатню роботу, коли він закінчував грати, то приєднувався до мене. Так ми й заробляли на життя. Ось сьогодні наприклад він співав одну зі своїх найпрекрасніших балад про Карла Великого, а я приніс води з криниці, потім ми разом випасали овець, звісно робота нудна, але іншого виходу в нас не було.
- Чуєш, а давай підемо на війну, - запропонував я
- Навіщо? - здивувався мій друг.
- Ну як навіщо, - зніяковів я, - щоб захищати Батьківщину.
- Пхе, ти б ще сказав домівку, якої в нас немає, - фиркнув мій друг, - друже, як ти не розумієш у війні нічого доброго немає! На війні люди помирають тільки через те, що наші вельможні королі, щось не поділили між собою, а вмирають безневинні люди, чиїсь батьки, сини, друзі. Війна це дурня!
- Ти помиляєшся! - крикнув я, - війна це не дурня, адже ми повинні захищати свій рідний край! Розумієш, це не правильно сидіти тут склавши руки, ми повинні піти у військо!
-Друже, охолонь, - сказав він, - Скажи, от що ти бачиш гарного у війні? Море крові, море сліз, море мертвих тіл?
Я був дуже злим на свого друга через такі слова, напевно якби ще тоді, перед тим як відповісти йому я подумав, то все б склалося по іншому. Але вже пізно щось доводити, минулого не повернути. І ось я сказав те, чого б не варто мені було казати ніколи:
- А знаєш, що? Я піду у військо, а ти й далі сиди тут, співаючи свої пісні. Ти разом зі своїми баладами нікому не потрібний, зрозуміло? Ти співаєш про великих героїв? Так знай, ти не вартий їм навіть ноги поцілувати, бо ти боягуз!
Мій друг зблід, він стояв мов статуя, його небесно-голубі очі стали скляними, а його руки дрібно тремтіли, я вразив його прямо у серце. Я ще ніколи не бачив його таким, мені стало його жаль, я простягнув до нього руку, та він одразу ж відійшов, а потім побіг, я не знаю чому я стояв на місці і нічого не робив, мабуть все відбулося надто швидко. Я ще хвилину-дві покрутився біля овець, а потім побіг світ за очі, щоб нікого не бачити, нікого не чути. Я ще пару днів так ходив, по містах та селах, але це було не так, як тоді коли зі мною був мій друг. Я думав, що з часом забуду його та ставало все гірше. Я не міг жити без нього, як птах без неба. Коли всі надії знайти його виявилися марними, я вирішив все ж таки піти у армію, там хоч якось відволічусь.... Як я зайшов туди, як вони мене споряджали на війну, я не пам'ятаю, я був неначе у сні. Так само я не пам'ятаю, як я добрався разом із загоном до війська. Коли все було готове до бою і командир почав розташовувати нас на полі, я підійшов до нього і кажу:
- Я хочу бути у першому фланзі.
- У першому? - звів брови командир, - Юначе, чи ти не знаєш, що стояти у першому фланзі це вірна смерть?
- Знаю, інакше би я не просив.
- Хм... Дивні ви, перший раз зустрічаю воїнів, щоб мене просили поставити їх у перший фланг! І це вже другий раз за день! Ну добре я хочеш, ставай ось там, - сказав він показуючи пальцем на порожнє місце у фланзі.
Я кивнув головою і став разом з іншими воїнами. Все було готовим до бою. Я безстрашно дивився на сміливих ворогів, які мчали прямо на нас, аж ось я повернув голову і побачив.... я побачив його. Здавалося, що світ перевернувся догори ногами, він тут... Я не знав, що й сказати, я розгублено дивився то на нього, то на лютих ворогів, які з кожною секундою приближалися. Він сміливо стискав ефес меча, його очі були скляними, а волосся розгойдував вітер. Напевно я тільки тепер зрозумів, що я не можу жити без нього, тільки тепер я зрозумів, який він дорогий мені... Але було вже пізно, страшна боротьба вже почалася — вороги кидалися на нас розмахуючи мечами, я старався триматися біля свого друга, та вороги які накинулися на нас не давали це зробити... Я не знаю скільки тривав цей бій але закінчився він нашою перемогою. Коли більшість воїнів пішла з поля бою, я навіть не думав іти. Я шукав його. Ось я вкотре проходжу це місце де кілька годин тому вирував бій, але його немає. Надіюся він пішов з рештою. Обережно переступаючи мертві тіла я почув його голос, він був тихим, але таким до болю знайомим і рідним...
- Друже! - прошепотів він.
- Я... я тут, - відповів я кинувшись до свого друга, - Як ти? З тобою все в порядку?
Спитав я та потім сам побачив, - він був присмерті.
- Вибач, мені, це я винуватий, - зі сльозами сказав я.
- Та ні... Я... Ти не злишся на мене? - запитав він.
- Я? Ти що? Ти мій найкращий друг, тільки не помирай, будь ласка не помирай!
- Друже, така вже моя доля... Я завжди буду з тобою пам'ятай про це! А ще... ти будеш приносити мені на могилу ромашки? - спитав він, а потім здригнувся і мовив, - Прощай...
Я кивнув головою на знак згоди, я не міг сказати ні слова. Я лиш дивився на свого мертвого друга і плакав. Напевно вперше в життя я відчув такий сильний біль.
- Прощай, - сказав я.
Я не пам'ятаю, як ховали мого друга, все це було мов у сні. Всі ці роки, я й надалі ходив від хати до хати тим заробляючи на життя. Мені дуже не вистачає мого друга. Ось мені вже 60 з гаком років, а я й досі стримую обіцянку і приходжу до нього, я приношу йому букет ромашок і розказую йому про все.
Ще хвилинку-дві я посидів коло нього, потім я поставив на його могилу букет ромашок і пішов світ за очі. Я хочу сказати лише одне: цінуйте своїх друзів, цінуйте кожну хвилину проведену з ними, бо невідомо, що завтра вам приготує доля.
ID:
325207
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.03.2012 13:55:36
© дата внесення змiн: 26.03.2012 14:41:55
автор: TheShadow
Вкажіть причину вашої скарги
|
