Критично не вистачає повітря.
Я задихаюсь в цьому місті
і в цьому світі.
Замало простору.
Надто багато меж.
На цій планеті. Та й
в космосі відкритому теж.
Критично не вистачає тебе.
Моментів тих, які колись були.
Приємних митей поцілунків.
Вони були найвищого гатунку.
Дотиків ніжних теж не вистачає.
Розмов до ранку, в руках
з гарячим чаєм, який чомусь
не вистигав ніколи..
Критично не вистачає часу.
Ні на життя, ні на нормальне
існування. Завжди якась
поспішність усюди і у всьому.
Поспішно сонце прокидається
й лягає. Земля поспішно себе
навколо осі кружляє.
Усе поспішно.
А ще критично не вистачає.. жити.
Хоча і хочеться. Так щоб нормально.
Добре і в достатку. Та все якось
і чомусь не вдається. Критично.
Але проблема криється в мені.
Тільки от вирішення правильного
ще не знаю. Та не здаюсь. Ні ні.
Я далі йду і все чогось шукаю.
Точніше вирішення.
Не вистача критично розуміння.
Ні мною світу, ні тим паче
світом мене. Та й нащо йому
мене розуміти?. В нього й без того
своїх достатньо справ.
А я все не спиняюсь. Якщо не повністю,
то хоч частково зрозуміти намагаюсь.
Але не все на розум піддається.
Критика. Критики. Критично.
Критично. Критика. Кретин.
Усе. Всього не вистачило.
От і сторінки не вистачило
всього написати.
Точніш її ще є достатньо,
та розум свій я змусив в це повірити.
І він хоч з боєм, та піддався..
Критично....
