Не щебечи, соловейку, вночі на калині,
Не рви серце на шматочки молодій дівчині.
Бо поїхав її милий турка воювати,
Залишив свою кохану сльози проливати.
Виглядає чорноброва козака з походу.
Та нема від нього звістки: канув наче в воду.
Може, в битві з ворогами віддав душу Богу,
Може, в чужій сторононьці вже й забув небогу?!
Та невже ж він міг забути всі місячні ночі
Й проміняти стан тендітний і уста дівочі?
Та невже ж він міг забути свою обіцянку,
Яку дав, коли прощались у садку до ранку:
Що повернеться до неї із війни швиденько
Ще не встигне затужити милої серденько.
Що приїде і пригорне її біля тину,
А вона йому пов’яже вишиту хустину…
Виглядають карі очі козака щомиті,
Заплітають сум в узори шовковії ниті,
По щоці сльоза гаряча з розпачу стікає,
І стук копит дух у грудях щоразу стискає.
Болю й щему додає соловей дівчині,
Що співає усю нічку в саду на калині.
Ходить стежками сердешна, де з милим ходила…
Та його вже, молодого, забрала могила.
