Кохаю... Кохаю... Кохаю...
Утративши волю свою,
Як сонце, я ласки вдихаю,
І лагідні погляди п’ю.
Усмішка... І губи... І дотик...
І все попливло. І туман.
Твої поцілунки – наркотик,
Обійми – солодкий дурман.
Емоцій – прибоями в серці –
Нахлине могутній прилив,
І хвиля зриває ті дверці,
Що розум на ключ зачинив.
І більше немає згризоти.
А може – примарний це сон?
В устах тих – медові є соти!
В долонях – рожевий бутон!
О, бажані руки! О, плечі!
О, дивний той спалах тепла!
Зникає умить порожнеча,
Яка до цих пір тут була!
І простір став зовсім здурілий:
Потрапивши в ніжності плин,
У небо здіймається тіло –
За птахом-душею вдогін...
Таццяна Дзям'янава
Кахаю... Кахаю... Кахаю...
Кахаю… Кахаю… Кахаю…
Губляючы волю сваю,
Бы сонца, пяшчоту ўдыхаю,
Ласкавыя позіркі п’ю.
Усмешка… І вусны… І дотык…
І ўсё паплыло. І туман.
Твае пацалункі – наркотык,
Абдымкі – салодкі дурман.
Пачуцці – прыбоямі ў сэрцы –
Нахлыне магутны прыліў –
І хваляй зрываюцца дзверцы,
Што розум на ключ зачыніў.
І болей няма адзіноты.
А мо гэта - прывідны сон?
На вуснах – мядовыя соты!
Ў далонях – ружовы бутон!
О, прагныя рукі! О, плечы!
О, дзіўная ўспышка святла!
І раптам знікае пустэча,
Якая дагэтуль была!
Прастора зусім звар’яцела:
Патрапіўшы ў ласкі палон,
У неба ўздымаецца цела –
За птушкай-душой наўздагон…