Напевно, щось заржавіло у мені,
Якийсь там маленький болтик чи з платами мікросхема,
Чи просто при останньому переливанні несвіжою видалась кров.
Не знаю. Не знаю.
Знають, напевно, тільки мама і світле небо,
Якщо на тому небі взагалі хтось слідкує за тим, коли я сьогодні заснув, і до кого сьогодні прийшов.
Отож, якщо там також хтось наводить будильник о пів на третю,
Бо саме тоді приходить перший вугільний вагон,
То він знає, що ми (а нас троє), щодня наражаємось на небезпеку
Від голоду, холоду, штатних працівників МВД, і вітру зимових крон.
Але то не біда, бо власне життя - це мізер, відсоток кредиту,
Нещасна подачка, як калікам біля церков,
Є ще мама і тато, які, від відчаю, скоро розпадуться на крихти,
Є ще Вона...Її, правду кажучи, я сам у житті знайшов.
Так що життя - це добре, що виживання,
Бо будь я сам - то пропав би скоріше як "таращанське" тіло,
І нехай воно повне по вінця алкоголю, який душить біль і страждання,
Але життя відчувається тільки коли боліло, чекало, страждало і мовчки терпіло...
ID:
439324
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 24.07.2013 21:17:19
© дата внесення змiн: 24.07.2013 22:12:21
автор: ДжоніПол
Вкажіть причину вашої скарги
|
