1.
О, яка ти важка піщинка, важка пилинка, важка комашка,
О, який величезний світ: вистигають зорі над жовтим листям,
І не прийде ніхто міняти перегорілі зірки на свіжі.
О, як хижо гасає вітер, зубаті риби гризуть дерева.
О, яка ти важка пилинка, сира комашка, мала краплинка,
О, як страшно отут висіти, завжди висіти в тривкім тремтінні.
І туманом тугим осіннім
Проявляти ліхтарне світло.
Ти на лінії.
Ти нанизана
Намистинка.
О, які у житті зупинки, крапки – важкі грозовиті краплі,
О, які дірочки пробиті в житті твоїм – підшивати в папку:
Ти з розбігу пірнав у шурхіт шукати голку в копиці сіна.
Так послухай – на її вістрі співає хор із крильми на виріст.
Так послухай, як проростаєш, так само туго світає осінь;
І ковтаєш щоранку леза, щоб мати сили ходити прямо.
О, яка ти важка комашка, важка піщинка, важка краплинка,
О, як страшно тримати промінь, ліхтарний промінь нічним туманам.
Осінь – це кожне дерево – свічка богу.
Смерть – це короткий звук
вимикання світла.
2.
…І не спиться мені
Кожен день ніби дня викидень
В мене дзвін у кишені
Значить на щось вистачить
Я сліпе кошеня
Очі завтра в мені визріють
Вічне завтра моє
Мертвороджений
день зраджений.
За вікном починається світ,
Він уже світиться.
Я молюсь на об’їдений вітром
Кістяк дерева.
По цей бік заклякає
Кімнати грузке черево.
А потойбіч – я грузну зором, де
Віть вказує.
«Все почнеться тоді,
Коли менше за все хочеться:
Шкаралуща облупиться,
Холодно так вітряно,
Будеш довго сушити
Мокрі свої крилечка,
Будеш довго шукати
Слово в росу зсипане»
Я стою при вікні,
і чекання чека зчеплена,
Не зірветься нічим,
День заводить густе стерео…
Десь за крок починається світ,
Він уже світиться…
Я молюсь на об’їдений вітром
Кістяк дерева.
