«Безталанна радосте кохання,
Як довго будеш ти мене гнітить?
Щоночі виглядаю до світання,
Аж серце звомплене стискається, болить.
Не виглядай мене – почулося здалеку, –
У ночах перемучених не плач.
В туманах росяних прощай свого лелеку,
За те, що не прийшов у сон – пробач.
Пробач і мною вже не сни,
В далеких досвітках намарно не блукай.
Не буде в нас прийдешньої весни.
Слідів моїх між зорями шукай».
В. Стус, том 3, ст.237.
