Колись я бував в полонині,
Залишивши рідний свій дім,
Й солодкий неспокій донині
Живе у серденьку моїм.
В степах у Херсоні знаходив
Для серця я свого тепло,
Прогнали вони, на мій подив
Так швидко усе, що несло
У серце ті думи гнітючі,
Що в будь-яку пору не сплять,
Від них із високої кручі
Ти іноді хочеш стрибать.
Зі степу я йшов до дороги,
По трасі я тихо ступав,
І залишки суму й тривоги
Безмежний той обрій прогнав.
До спокою я ще не звикнув,
Не зник ще гнітючий той слід,
Та голосно з радості крикнув:
«Живи ж, Україно, сто літ!
І радуй своїми ланами,
Що квітнуть посеред весни,
Хай буде лиш радість із нами
Напротязі й літа, й зими».
Ніколи із серця не зрушу
Солодкий неспокій оцей,
І більш не скує мою душу
Відбиток всіх чорних тіней.
Тоді у собі я відчую
Співучу і тиху струну,
І швидко той страх прожену я,
В добро я себе загорну.
Не буде гнітючого болю,
Що точить серця нам усім,
Зневірі зерно не дозволю
Посіяти в мозку моїм.
Ті злючі думки розійдуться,
Неначе в морях кораблі,
Об радості риф розіб’ються
На рідній квітучій землі.
І будемо ближніх любити,
З нас кожен свій шлях віднайде,
Захочемо в серці згубити
Все, що до зневаги веде.
Бо всі ми є чимось єдиним,
Й живемо ми лиш одну мить,
Ключем довгим тим журавлиним,
Що в вересні в вирій летить.
Тож хай в вас в серцях гармонійна
Із місця не зрушиться ось,
І була стабільність постійна,
Все в планах і мріях збулось!