Гримить століття. Допікає влада.
Горить в клітинку небо голубе.
Ознаки часу: подвиги і зрада,
тенета Інтернету, барикада...
І інколи у хаосі себе
побачиш тай задумаєшся тихо, –
на що таке знедолене життя,
що тільки де гуде біда і лихо,
за кожного, яке не в’яже лико,
тобі також загрожує стаття.
І бачиш, – треба так, а не інакше.
Дивуєшся, – чому чужі отці
оці сьогодні ще неначе наші,
не знаючі березової каші,
кладуть у наші руки прапорці?
За що було поранено і вбито
за інтереси явно не свої
це відчайдушне плем’я посполите?
Чому було не вирване несите –
це жало підколодної змії?
Чому мені не хочеться чужого?
Чого я кажу, – Боже-судія,
чому завжди шукає хтось дурного
і тим дурним повинен бути я?
Чому я ще волаю, – Бог із вами!
беріть цю владу, як з роси й води...
Аби вели подалі від біди
і баранів не зводили лобами
за інтереси клятої орди.
І сотні раз повторювати мушу
і прозою, і віршем «на дурняк»
який сліпому вибирати шлях.
Аби не розп’яли невинну душу
і завтра не повісили на грушу,
гартуйте революцію в серцях.