|
Причинок
Ринтро реве і трясає вогнем у важкім піднебінні;
хмар череда над глибом чатує, несита…
Кроткий в минулому, нині ж - стезю загину обравши,
праведний муж прямував
долиною смерті.
І трандафиль розрослась, подужавши терня.
І над пустою землею
бджола медоносна зроїлась.
Гибла не раз уривалась путь:
річки і джерела
з урвищ, старих гробовищ
кісток нанесли зотлілих,
і наверха намили гливого праху.
Но супостат путь безтурботну покинув
для небезпечних шляхів,
тіснячи
благочестивого у безплідні місцини.
Нині ж стезею сумирних гадина ходить,
ягням перебравшись,
а безгріховного гнано жорстоко в пустелю,
де рискають леви.
Ринтро реве і трясає вогнем у важкім піднебінні;
хмар череда над глибом чатує, несита…
Як стало нове Царство Небесне, а тому минуло тридцять років та ще три, зродилося й Одвічне Пекло.
Овва! Сведенборг посідає місце Аггела Смерті, його писання згорнуто, вони немов пелени, що опали.
Нині, коли владичить Едом, гряде повернення Адама до раю; дивіться Ісайю, XXXIV та XXXV глави.
Без протистояння не бути розвитку. Жадання і відраза, розум і сила, любов і ненависть – є необхідними для буття людини. З пружинення між оцими і полюсами і виникають духовні ігрища Блага і Зла.
Благо є потаємним і підкоряється розуму. Зло ведеться активно, його джерело – енергія.
Благо суть Царство Небесне. Зло суть Пекло.
Погляд Диявола
Біблія, а чи інше святе письмо, - усі вони спричинилися до наступних кривотлумачень:
1. Людина має два реально існуючих начатки, а саме: тіло та душу.
2. Енергія пристрастей, наречена Злом, має своїм джерелом виключно тіло, тоді як Розсудок, поіменований Благом, бере начало тільки у душі.
3. Біг погрожує муками Одвічного Пекла людині, яка потурає власним пристрастям.
Та наведені істини спростовуються наступним:
1. Людина не має тіла, віддільного від душі. Назване плоттю являє собою лише частку душі, упізнавану п’ятьма органами відчуттів за головну обитель душі під час людського віку.
2. Енергія не тільки несе життя, вона - лучить плоть і розум, окреслює каркас єства.
3. Енергія суть Нескінченне Блаженство.
Ті, що обмежовують себе у бажаннях, роблять це через слабкість власного єства, що попускає обмежовування; і тоді стримуюче начало – Розсудок – захоплює їх і править, утискаючи дух.
І єство пригнічується, байдужіючи помалу, доки від бажань не залишиться сама тінь.
Історію цього списано у труді "Втрачений Рай" і там Правитель або ж – Розсудок взивається Мессією.
Та первородний Архангел – повелитель Небесного воїнства – є нареченим Дияволом чи Сатаною, і діти його прозиваються Гріх та Смерть; лише у книзі Іова званий Мільтоном Месією взивається Сатаною.
Щодо названого історичного писання: має місце його прийняття обома сторонами.
Таке, безсумнівно, демонструє Розсудкові, що бажання, наче б то, є вигнаним.
Одначе Диявол лічить Мессію за повергненого і Небеса його – створеними з того, що скрав він у Хаоса.
Це вбачається у Евангелії, де він (Мессія) молиться до Вітця про ниспослання Духа Святого або ж бажання, для того, щоби Розсудок дістав ідею для опертя; Ієгова ж з Біблії – ніхто інший, як той, хто витає у полум'ї палючому.
Знання про те приходить із смертю Помазанника (Христа), він стає ЯГВЕ.
Та у Мільтона: Творителем є Фатум, Сином Божим – Розсудок - володар п’яти відчуттів, а Духом Святим є Порожня!
Примітка. Причиною, що Мільтон залишався здержливим, описуючи Аггелів та Бога, але почувався вільним, описуючи Диявола та Пекло, є та, що він був сущим поетом, а отже – прибічником Диявола, не відаючи того.
Незабутнє видіння
І коли я линув крізь палюче полум’я, розкошуючи розкошами геніїв, який з Аггелів не вбачив у подібному зіпсутості та навіженства?
Я зібрав дещицю їх прислів’їв: гадаю, що подібно до того, як примовки, що їх користає нація, означують її сутність, прислів’я Пекла показують природу інфернальної мудрості ліпше за будь-які описові конструкції чи покрови.
І коли повернувся я до себе - у нурт п’яти відчуттів, то зі схилів урвистої скелини похмуро вдивлявся я у цей світ. Я видів могутнього Диявола: у мантії з чорних хмар нависав він над краєм урвиська; вивергаючи серцем вогонь, напалював він таке ось речЕння, нині осягнене людським розумом і прочитане на землі:
Як звідать можеш ти, що й птах у горніх небесах - то дивний світ?
Що ланець ти – у власних відчуттях?
Прислів'я Пекла
Пора сівби – для навчання, жнива – для наставлянь, зимні пори – для розкошування.
Женеш свого візка, а чи плуга свого ведеш - усе надо кістками мерців.
Путь надмірностей виводить до палацу мудрощів.
Розсудливість – то багата й відразлива стара дівиця, що упадає довкола Нездалості.
Жадаючи та залишаючись бездіяльним, породжуєш пошесті.
Розітнутий хробак най плугові не дорікає.
Хто прагне води, того занур у річку.
Бов дур побачить зовсім інакше дерево, ніж те, що предстане мудрому.
Тому, чиї грані не одаровують сяйвом, зіркою не бувати.
Вічне горнеться до творимого в часі.
Робочій бджілці тужити – часу нестає.
Пори глупства вимірюються у годинах, епохи мудрості - невимірні.
Поживною буде лиш їжа, ловлена без нерету та капкану.
Розчисли ваги та міри у голодний рік.
Жоден птах не сягне вищих вишин, користуючись лиш своїми крилами.
Мертвяк шкоди не правитиме.
Найвищий крок – визнати першість іншого.
Той дурень, якому б стало наснаги завершити власне безрозсудство, зрівнявся би з мудрим.
Глупство є машкарою шахрайства.
Соромливість - то шати гордості.
В'язниці муровано з каменюк закону, борделі – з цеглин релігії.
У пишноті павича – втіха Творця.
У цапиній хіті – щедрість Творця.
В ярінні лева – мудрість Творця.
У наготі жони – майстерність Творця.
Надсильний скорб – регоче. Надсильна радість – ридає.
Рикання левів, виття вовків, шал морського оркану і спустошливість воєн – лише дрібка передвічності, занадто великої для людського ока.
Лис шпетить капкана, та не себе.
Розкошування - обтяжують, муки - звільняють від тягара.
Дозволено мужеві облачатися у шкури лева, жоні – у руно вівці.
Птаха – окублюється, павук – павутиниться, людина – товаришує.
Пиндючний насміх бовдура, як і насуплена похмурість тупака, - обидві виглядатимуть роздумливістю мудрого, коли воно при скіпетрі.
Нині доведене, колись лише мріялося.
Миша, пацюк, лис та заєць – глядять коріння; лев, тигр, коняка та слон – пильнують плоди.
Водойма має набиратися, джерело ж – точитися.
Помисел здатен заполонити безмір.
Завжди будь відвертим у судженнях і ницість обминатиме тебе.
Все, що спричиняє віру, є втіленням істини.
Лис дбає про себе сам, лева ж наділяє Біг.
Орел ніколи не втрачав стільки часу, як тоді, коли подався учнем до гави.
Водойма – наводняється, джерело ж – точить.
Розмислюй ранком, працюй – о денній порі, наїдайся увечері, ніччю – почивай.
Той, хто попустив твоє ошуканство, спізнав тебе.
Як запряг слідує за окликом, так Біг вділяє за молитвою.
Гнів тигра мудріший від настанов мерина.
Від стоячої води чекай затруєння.
Ви ніколи не спізнаєте, що є досить, не спізнавши, що є задосить.
Прихили свій слух до перекорів дурня. Бо ж він коронує тебе!
Очі творено з матерій вогню, ніздрі – з етеру, вуста – з вод, бороду – з персті.
Нікчемник у мужності побиває підступністю.
Яблуня зроду не питалася бука, як ій рости, так само й лев не поспита коняки, як йому хапати здобич.
Вдячний прохач пожина гойні плоди.
Коли б не припускались глупства інші, воно б спіткало нас.
Душу, виповнену милосердям, не розтлити.
Дивлячись на орла, ти споглядаєш частку благостині. Зведи ж главу свою!
Як гусінь обирає незаплямлене листя, відкладаючи яйця, так священик наклада анахтему на чисті утіхи.
Створення дрібненької квітки – труд віків.
Прокляття укріплює, благословення ослаблює.
Прекрасним є старе вино, вода ж цінується за свіжість.
Молитвами не зореш, славослів’ям не зіжнеш.
Радощі не мають веселитися, скорботам не слід ридати.
Голову дано для досконалості, серце – для милості, дітородники – для щастя, руки з ногами – для гармонії.
Як птиця у етері, чи риба у воді, так у презренному кублиться презирство.
Всяка річ, що передстає гаві чорною, виглядає білою ув очах пугача.
Краса у повні.
Той лев, що дослухатиметься порад лиса, пошиється у шельми.
Розвиток прокладає торні шляхи, та урвисті й непевні тропи залишаються дорогами генія.
Краще бути вбивцею немовляти, ніж повитухою нездійснених бажань.
Там, де нема людини, неплідною є й натура.
Істину не може сказати зрозуміло, не зродивши віри.
Достатньо! Бо буде зайво.
Прадавні поети, вдихаючи життя у всякий довколишній предмет, вділяли ймення божествам та духам, привласнюючи їм якості лісів, річок, гір, озер, міст та народів, згідно до власного, всеохопного та гармонійного, світовідчуття. И особливий сенс вони вбачали у осягненні природи духів кожного міста і селища, ставлячи їх під руку власного уявлюваного бога.
Доки система формувалася, дехто узурпував її переваги, що давали можливість приневолити чернь, докладалися зусилля до виокремлення уявлюваного бога для досягнення власних цілей: так зродилося священство. Форми ж поклоніння було узято з поетичних легенд. І вони докладно оповідали, що такий порядок речей є приписом самого бога.
Так і забула людина, що всяке божество пробува у її грудях.
Незабутнє видіння
Провісники Ісайя та Ієзекіль обідали разом зо мною. І запитав я їх – як обісмілились вони твердити отак - навпрост, що Біг говорив до них? Чом упору не помислили, що слово їхнє буде невірно утлумачене і спричиниться дурисвітству?
Відмовив Ісая: не бачив я Бога і також не чув будь-чого обмеженим тілесним відчуттям, та спізнав нескінченність кожної речі. Но тоді, як був я пересвідчився і укріпився сповна, що голос, сповнений гнівом праведним, був гласом Божім, то й переймався я не наслідками, а донесенням слова.
Тоді я запитав: несхитна упевненість, що річ є саме такою, чи ж такою її робить?
Він відмовлював: саме так і вірять усі поети. І споконвіків їх фантазія, оця непохитна віра двигає горами. Лиш натовп не є здатним до твердої віри.
Тоді Ієзекіль мовив: філософія Сходу вчила первородним началам людського сприйняття. Якісь народи притримувалися одних начал, інші – других. Ми ж тута, ув Ізраїлі, вчили, що поетичний геній, як ви його тепер взиваєте, і є першоосновою, усе ж інше має витоки з нього. Ми ставилися з презирством до священства та філософів інших держав. Пророкували, що буде нарешті доведено, наш Біг дає начало усім тим богам і що вони є підвладними поетичному генію.
І було так: наш величний поет - цар Давид, що бажав так палко, що просив так улесливо, словом звойовував ворогів і правив царством. Ми ж злюбили нашого Бога й ім’ям його проклинали усіх богів сусідніх народів і взивали їх непокірливими. Від поширення такої нашої погорди серед черні зародилися опінія, що всі народи схиляться під юдеїв. Мовлене, як і всі тверді переконання, справдилося для всіх народів, що нині сповідують єврейські канони та поклоняються богу євреїв: чи ж може бути підкореність більшою?
Я вислухав це здеяким подивом і, маю зізнатися, не без осуду.
Після обіду я прохав Ісаю щодо його послань, праць, що їх втрачено для цього світу. Він відмовив на це: ніщо з рівновартих цінностей втрачено не було. Те ж мовив і Ієзекіль.
Також я питався Ісаю, що подвигнуло його три роки ходити нагим і босоногим?
Він дав відповідь: так же само вчиняв наш товариш Діоген Грецький.
Затим я запитався у Ієзекіль: нащо живився він гноєм (нечистий хліб) і лежав так довго на боці правому, а тоді - лівому?
Він дав відповідь: жага зродити у інших людях відчуття безмір'я, як то роблять племена Північної Америки. Бо чи ж назвемо чесним того, хто опирається власному генію чи совісті лишень заради нинішніх зручностей та утіх?
Старовинне сказання про те, що сей світ буде поглинуто вогнем наприкінці шостого тисячоліття, є правдивим. Це почув я у пеклі. Херувимові з палаючим мечем буде наказ залишити древо життя, що він його охороняє і, коли він те сповнить, все живе спопелиться й постане нескінченним і священним нині обмежене і спаплюжене. Все, що здійсниться, буде наслідком прогресу чуттєвих насолод.
Спочатку буде винищено ідею про те, що людина має тіло, віддільне від душі. Я досягну того диявольским методом - шляхом нанесення ядучої субстанції пекла – благотворної й цілющої: вона розплавляє видиме, поверхневе, виявляючи приховану нескінченність. Коли всі путі сприйняття очистяться, всяка річ передстане людині такою, як є: безграничною.
Бо нині людина так себе обмежила, що бачить усі речі лише крізь вузеньку шпарину власної печери.
Незабутнє видіння
Я побував у друкарні Пекла і дознав там спосіб, передачі знання від покоління до покоління. У першій залі знаходився чоловік-дракон, що вигрібав бруд з печери вуст; поруч череда драконів очищувала печери. У другі залі перебувала гадина, що оповилася кругом скелі й печери, всі інші прикрашали її золотом, сріблом та дорогоцінним камінням.
У третій залі був орел зі складеними крилами й оперенням з ефірів; він спричинився виникненню внутрішніх частин печери, яка нескінченна; довкола були чисельні орли, подібні до чоловіків, що будують палаци у грандіозних скелях.
У четвертій залі були вогненні леви, і полум’я, що вирувало довкола, виплавляло з металів життєву субстанцію.
У п’ятій залі перебували невимовні постаті, які з металів лили твердь.
Таким чином, їх відокремлено від служників, які займали шосту залу, мали вигляд книжкових формулярів і були зорганізовані у бібліотеки.
Титани, що створили цей світ у його чуттєвому вимірі, і понині, як здається, живуть у ньому у кайданах, перебуваючи істинною першопричиною його існування та джерелом усіх видів діяльності, а кайданами тими є лукавство слабкого й боязкого розуму, який має владу, щоби протистояти енергії згідно до приказки: хисткий у мужності покріпляється підступністю.
/далі буде/
Уільям Блейк.
Переклад з англійської. Оригінал: http://www.english.uga.edu/nhilton/Blake/blaketxt1/marriage_of_heaven_and_hell.html
ID:
520640
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 31.08.2014 12:07:59
© дата внесення змiн: 26.02.2019 12:21:28
автор: Еkатерина
Вкажіть причину вашої скарги
|
