Коли у нічному борделі,
що пристрасним потом пропах,
здригаюсь в обіймах Аделі,
блукає під вікнами страх
із п’яним обличчям бриґанта,
чекаючи, поки засну,
щоб двері фанерні зірвати
і викрасти душу ясну.
Чого би лякав мене злодій?
Та я не зважаю на це,
і з криком у груди холодні
ховаю солоне лице.
Тому мене більше Адела
не любить уже, як було.
Тому в цю січневу хурделю
до церкви мене занесло.
Сміються дружки наді мною,
і скоса зорить панотець,
коли волоцюга із гною
до янгольських кличе сердець.
З лопатою я нерозлучний
таланти ховаю в землі.
Все так. І мене це не мучить.
Слова мене мучать малі.
Поети то грішна порода,
спасай мене мати свята
шепочуть самі із болота
осквернені срібні уста
