І
Існує нібито сім’я.
Усі далеко і високо...
А як буває одиноко,
я згадую:
– Це ти?
– Це я.
І в цьому істина проста.
Звела нас доля на години
а залишила
...роковини
і ледь опалені уста.
І цілий рік – рука в руці,
коли у лічені секунди
ми дихали на повні груди.
І погляд вічності в кінці.
І як русалки у ріці,
тебе ніколи вже не буде.
ІІ
За ланню не полює Артеміда
і Аталанту не жене Актей.
Данайцями забута Енеїда,
у Пенелопи – милий не Еней.
У віщі сни являється Медуза...
Але ніколи не явилась ти
як інколи повинні давні друзі
луною не почутого, – прости.
Нічого проти вічності не маю.
Але не уявляю на землі
оази у пустелі, у імлі,
що краща від існуючого раю.
І як у пеклі, серед ночі, часом,
ота Горгона...
– Господи, боронь, –
і, як ласо, охоплює щоразу,
і опікає душу, як вогонь.
Але у діалозі мало дива:
– Ти хто?
– А ти?
– Я вічності зима.
Її і заглушити неможливо,
але і чути сил уже нема.
І приступом глухої ностальгії
охоплює забуте почуття...
Але туди немає вороття.
І туманіють силуети мрії –
у юності утрачені надії,
у вічності украдене життя.