Плаче небо осіннім дощем,
Поливає краплинами рясно.
Взяв в обійми тісні серце щем.
Ти з'явився... І зник... Так не вчасно.
Плаче небо... Сльозинки по склі...
Силуети днів-буднів розмито...
А колись він з'єднав нас у сні...
Та дощем наше "ми" вщент розбито...
Та, можливо, крильми ніжних птиць
Нас зігріє теплом весна рання.
Знову дощ... доторкнеться зіниць,
І пробудить серця, що в чеканні.
Дантес звернув увагу, які метри залишили схвальні відгуки, тому не став тикати пальцем у скли (скло не має множини, тому мало би бути "по склу"), і сховав пістолета в надії напроситись ще колись на філіжанку львівської кави
Рижулька відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
До дами з пістолетом? Фі, пане Дантесе. Може краще з цукерочками до кави?
Часом наші відчуття збігаються із настроєм природи, і коли це так - наші відчуття загострюються в стократ ... і радує лиш одне - погода зміниться .... і в природі і у нас
Рижулька відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ти правий, Султанчику. Хай наші відчуття будуть протилежні дощовій холодній пізній осені.
