Я не вмію вбивати, бо пальці тримали лиш плуг,
На хрестах блідне тінь і вже сонце яскраве й святе.
Соловіє розбуджений сад, здичавілий, навкруг
І купається в ранку допоки є сили на те.
Цикл життя його звичний: багато маленьких смертей.
Плоди гупають стигло на землю з нахилених віт.
Я не вмію вбивати. Не вмію вбивати людей
Я не вмію дивитись крізь пальці на зранений світ.
Коли потяги тягнуть вагони з вугіллям й гудуть,
Коли зрізали м’яту і сушать на зиму на чай, —
Чиєсь ліжко холодне. Його вже додому не ждуть.
Тільки вітер доносить оманливе, часом, «стрічай».
І чи прийде той день, коли зовсім забудуть ім’я,
І затопчуть сліди і посадять дерева нові…
А під плугом так рихво, так свіжо чорніє рілля
Й рикошетять думки й біль нагадує, що ми живі.
чуттєво 
