- Привіт, ти що плачеш?
- не твоє діло...
- ти ж ріжеш неначе..
- пішов... Іди сміло..
і не повертайся!
Прошу, не дзвони!
- ти не побивайся...
забудь, відпусти...
- я вже відпустила...
іди, ти вже вільний...
-Маленька, послухай...
ти зовсім не винна...
- не винна у чому?
я не розумію...
я ледве притомна,
та все ж я зумію...
сказати спасибі,
і все...ти на волі...
- я ж тебе скривдив...
пробач, мимоволі...
- давай не сьогодні...
а краще ніколи...
- Як хочеш... Я згоден...
та виходів - море...
не треба ось так, усе кардинально,
я просто не вартий... тебе...
-ти банальний!
- не правда, ти знаєш сама це прекрасно...
- облиш... ця розмова - ще більший подразник...
- а що говорити?
- ти в мене питаєш?
- та кинь вже курити...
-ти права не маєш!
все, баста, не вказуй, і більш не дзвони...
- не спалюй мости.. прошу, припини...
- для чого тобі ця пекельна розмова?..
я, як божевільна, на думці - ні слова...
- ти ж більш не подзвониш?
- а ти якийсь дивний...
ти що не здогониш?
- образилась сильно?
- ти що насміхаєшся?
- ні, я серйозно...
ти не переймайся,
це зараз не просто...
а потім із часом все зміниться, знаю,
я зараз не йду - тебе відпускаю...
-давай, прощавай, тобі зичу удачі...
-ми вже не зустрінемось?
значить, просто пробач ти...
гудки обірвали тягуче прощання...
ця слізна розмова була і остання...
три роки пройшло, і на розі двох вулиць,
пройшли просто повз і ледь посміхнулись...