|
(Eco-Psychodrama)
Спочатку я прийняла їх за пташині гнізда. Сірі нашарування на деревах…
Я в цьому місті нещодавно. Приїхала попрацювати і, можливо, залишитись. Важка промисловість. Буріння свердловин. Токсичні відходи. Зі всім цим я мала справу і завжди відрізнялась відмінним здоров’ям. З початком війни маленьку батьківщину довелося покинути, шукаючи нової долі деінде. Це місто здавалося перспективним. На заводі ми виготовляли патрони. Платили добре. Я зосталась.
Кожного ранку, йдучи з гуртожитку до автобусної зупинки, я бачила «гнізда». Коли придивилася, зрозуміла, що це якісь чужорідні нарости на деревах: сіро-зелені, сферичні та огидні. Дерева хворіли. З вікон маршрутки я бачила, що дивна хвороба вразила майже всю рослинність в тій частині міста, де знаходились гуртожиток, завод, лікарня та кілька магазинів. Далі я не вибиралася. Не було часу.
«Справа у повітрі або у воді», - говорили мої сусіди. Майже всі вони працювали на заводі, всі були переселенцями. Дехто жив у гуртожитку з самої весни. На роботі люди виснажувалися. Втрачали вагу. Сильно втомлювалися. Важко дихали. Навіть непритомніли. Ніхто не хотів відмовлятися від грошей. І я теж. Спочатку трималася у формі, а потім бачила тільки роботу, роботу, роботу… Нарешті прийшла втома.
Влітку полетів пилок, а потім і насіння з тих сірих куль. Ми почали кашляти. Сльози котилися по пересушеній шкірі. Декому вже було важко розмовляти і їх, блідих та зневоднених, позабирали до лікарні. До гуртожитку вони більше не поверталися, а нам сказали, що люди видужали та роз’їхалися по домівках. За речами надішлють опісля.
Я погано спала. Повернулися нічні жахіття дитинства. Серце гріла тільки та думка, що через кілька років я зможу накопичити грошей, щоб купити невеличкий будиночок на природі і зустріти когось, кому я буду небайдужа… Раніше мене не непокоїла маленька гуртожиткова кімнатка без вікна, але тепер вона здавалася мені домовиною. Кашляючи, я насилу заснула, а прокинулась теж з кашлем. Мені наснилася злива. Блискавка потрапила в дерево і монструозні сфери на ньому загорілися. Загорілися та полетіли до гуртожитку. До моєї кімнати. Я згадала, що якось мій друг назвав це захворювання дерев «кульовими блискавками». Увімкнувши ноутбук, я намагалася написати йому повідомлення про те, що мене атакують «блискавки», але і ноутбук загорівся, почав плавитися монітор, а я все натискала пальцями охоплені полум’ям клавіші… поки не розплющила очі, зрозумівши, що це був сон. Не знаючі котра година, тому, що в кімнаті завжди було темно, я з гучним кашлем відчинила двері в сірий ранок. Взяла рушника та попленталася до спільного душу. Дивно було побачити, що в мене стирчать ребра, а руки схожі на дитячі. Я ніколи раніше такою худою не була. Коли чистила зуби, подивилася на шкіру свого обличчя: бліда, а не як колись золотиста, тверда і шершава, а не м’якенька, очі позападали, а волосся висіло мертвими пасмами.
Перед Новим роком мені стало зовсім зле. Деякий час я ще переконувала себе в тому, що сильна, що мені треба жити і працювати, що я ніколи серйозно не хворіла, а потім в якусь секунду я не змогла вимовити ані слова. В горлі наче щось заважало говорити, ковтати та дихати. Важко було набирати повітря в легені. Стрибнувши в першу маршрутку, я поїхала до найближчої маленької лікарні. Через вікна на мене дивилися хворі дерева. Вони скинули листя, лишивши на собі тільки рясні намиста із сірих, щільно сплетених з якоїсь гидоти куль.
В лікарні мені зробили рентгенівський знімок. Коли я його побачила, в мене затремтіли руки. Тремтять вони й зараз. Все начебто лишалося таким, яким і має бути, але мої легені змінилися. Вони були обмотані якимись незрозумілими дротами, які сильно стискали їх, і, о, Господи, ближче до мого горла на моїх нутрощах виросли три великі потворні кулі…
Зараз майже Різдво. Звісно, за цей час я написала багато скарг меру місту, лікарням, зверталася до різних фондів, організацій, що займаються захистом здоров’я людини, в тому числі і європейських. Все тихо. Якась асоціація надіслала мені різдвяну листівку. Дуже втішно і мило з їхнього боку.
Я відкриваю очі в темній кімнаті, ледве дихаю і відчуваю, як в мені росте хворе дерево, як його пухлини знищують, роздирають мої легені. Мені бракує кисню. Я більше не думаю про будиночок на природі. Подумки запитую себе: «Що я тут роблю?» Забуваю свою місію. Свої мрії. Все. В мої марення чомусь вриваються сніги Антарктиди, немов би вони можуть позбавити від мучень. Якщо завтра я прокинусь, то буде Різдво. Тільки б не забути, хто я.
В цьому оповіданні я помираю – в реальному житті ж маю намір довго жити. Нехай все сумне лишиться в цьому творі. Надалі – оптимізм і багато творчості.
ID:
549654
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.01.2015 00:16:14
© дата внесення змiн: 19.01.2015 16:40:47
автор: Олена Мальва
Вкажіть причину вашої скарги
|
