Ніхто не чув звуку проїжджаючого мимо велосипеда. Як і велосипед, так і його господар, були невидимками. Зустрічаюсь поглядами з іншими – для нього час зупинявся. Стараючись бути поміченим він розмахував руками перед лицями незнайомців, кричав та старався зіштовхнути когось зі шляху. І кожного разу якась невидима сила відкидала його туди, де не було нічого живого.
Він вважав, що життя втратило сенс. Та його бажання жити було не меншим, ніж бажання покинути цей світ. Місце, особливе для нього, тепер не вартувало нічого. Просто в момент цінності більше не мали значення, а улюблені місця позбулись привілею – відтепер він невидимий скрізь.
Морозним ранком Б’юк прокинувся з відразою до самого себе. Збентеження з цього приводу змусило його діяти негайно і хлопець ринувся на веранду гігантського будинку, тремтячими руками прихопивши фарби та пензлі. Увімкнувши улюблений, заслуханий до дір альбом, він вигинав ліву брову, стараючись схопити секундне просвітлення, що допомагало йому писати.
Самотній будинок стояв серед лісу пригнічений фактом, що йому більше не доведеться зустрічати друзів, які робили його живим. Зосереджено виводячи пензлем, Б’юк щосекунди поглядав в іншу сторону, наче чекаючи давнього гостя. І він чекав. Його гостем було натхнення.
З давнім другом йому пощастило. Не натхнення навідувалось до Б’юка час від часу, натомість – він сам кликав його, коли збирався творити новий шедевр.
Хлопець знав, що був особливим.
В його очах природа була привітною, барви його душі додавали їй життя. Унікальне бачення Б’юка дозволяло йому брати від життя найкраще. Б’юк знав, що все надзвичайне не тому, що унікальність бачення дозволяла йому так бачити. Для нього істина полягала в іншому: він – дарунок світові. Ніхто не бачив світ таким яскравим, яким бачив його він сам. З моменту, коли це стало відомо - він вирішив, що його призначенням буде "відкрити очі" іншим.
Закінчивши роботу, якій хлопець присвятив більше чотирьох годин – Б’юк не отримав очікуваної насолоди. Під час процесу його мозок переставав працювати у звичному режимі; він був відданий лиш тому, щоб перенести видиме йому на мольберт. Кожного разу, завершуючи, він стояв і дивувався, скільки може створити людина.
Та не сьогодні…
Серед пустинних берегів Б’юк загубив частину себе. Йому здалось, що на мить він став легший, наче його власна душа покинула тіло. Все, що він так любив і чому віддав душу, виявилось марною тратою часу. Він цілком та повністю загубився в своїх особливостях, стараючись зрозуміти їх усі, що раптово позбувся головного…
Гіркі сльози лились щоками, а він не розумів, чому одного ранку прокинувся та втратив усе.
Його скляний погляд загубився десь серед лисих дерев старого лісу, а руки опустились вниз. Він більше не міг творити, не отримуючи від самого процесу бажаного задоволення. Б’юк назавжди позбувся змоги переживати ті миті, коли він просто стояв і милувався своєю роботою. Його унікальність більше нікому не потрібна. Він більше не зможе поділитись з іншими тим, що бачать його очі та відчуває душа.
Б’юк звик, що інші люди оцінюють його. Та сам він ніяк не був готовий оцінювати інших. Його призначення полягало у тому, щоб "відкрити очі" на красу всім бажаючим, і одного морозного ранку, коли він прокинувся з відразою до себе та неприємним поколюванням у животі - він позбувся і цього.
Для нього світ був великим пакунком на День народження. Ти не знаєш, що всередині, та коли тремтячими руками зриваєш яскравий бант і відкриваєш коробку, то ловиш себе на тому, що всередині не один подарунок… Там їх декілька.
Б’юк любив ці подарунки. Він насолоджувався кожним з них по-черзі. Світ не був жадібним до нього. Всі дари для хлопця у коробці з яскравим бантом, доки одного дня він не просунув руку всередину і не усвідомив, що їх більше нема.
Розгубленість змінила ненависть, і Б’юк позбувся усіх картин, що здавались непотребом. Більше ніяких подарунків від світу.
Втративши надію, хлопець цілими днями їздив містом, звикаючись з думкою, що люди більше ніколи не зможуть його побачити.
«Не знаю, хто постраждав більше: я, бо втратив бачення краси цього світу; чи світ, бо втратив мене».
Без будь-яких емоцій він дивився у натовп. Його зверхній погляд не міг приховати відчаю у очах, що втратили свій звичний яскравий блиск. Він не бачив нічого вартого уваги.
Потрохи гнів та образа покинули зім’яте серце, заливши трохи місця для чогось нового. Неоднорідна густа маса всередині нього тепер була просто жмутом, що заважав рухатись далі; раніше – там було те, що Б’юк вважав своєю особливістю.
Спостерігаючи за звичайними людьми, Б’юка скоро настигне розуміння того, що вони унікальніші у тисячі разів за тих, хто вважає себе такими. З цим розумінням прийде дика розгубленість, що утворить нову неоднорідну масу. Та колись, коли він знову візьме у руки пензля, так і не усвідомлюючи своїх дій, він створить щось таке, що дасть змогу новому всередині себе зайняти лідируючі позиції.
Б’юк додасть до палітри нових барв, приймаючи те, що без надмірної ідеалізації речей вони все ще можуть бути надзвичайними лиш тому, що їх унікальність у простому.
За лічені дні до цього, Б’юк прокинеться з новим відчуттям і у той самий ранок його свідомість прийме те, що давно прийняло серце. Хлопець знову буде видимим.
Виявляється, світ здатен на більше, ніж надзвичайний розум може зрозуміти.
Щоб бачити більше – потрібно дивитись.
Особливість Б’юка допомагала йому бачити світ в усіх барвах, та це ніяк не вона зробила його таким.
ID:
588667
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.06.2015 17:22:19
© дата внесення змiн: 20.06.2015 17:22:19
автор: Lily Grant
Вкажіть причину вашої скарги
|
