Підперли гори сині небеса,
Плаї, звори, високі полонини.
І вкотре знов заманює краса,
До тих вершин – душа ще вище лине.
Чого сюди бреду в ці чагарі,
Себе питати сенсу вже немає.
Природа рідна на самій горі,
Мене приймає, обіймає, має.
У мох шовковий сяду і замру,
Природі душу розділю обапіл.
Узнаю, зрозумію і допру,
Що серце моє не холодний попіл.
З природою я буду віч на віч,
Мох піді мною як стара ряднина.
І споглядати як приходить ніч,
І любуватись як вмирає днина.
І подивлюсь крізь ожиновий пліт,
Як ніч сховає голубу палітру.
Згори до низу у далекий світ,
Полетить погляд на орбіті вітру.
А зовсім рядом велетенський жук,
Малесеньку мураху взяв у клешні.
Він завмирає на найтонший звук,
І зразу видно – жук цей не тутешній.
Вдалині, аж там де райські сіни,
Там де сам відлюдник хату стереже.
Почервоніле наче плід осінній,
І сонечко ховається уже.
І скільки того золотого скарбу,
Купаюся й втопаю у красі.
Отак би взяв і накидав на гарбу,
Тай ген повіз, щоб бачили усі.
2015р.
