Я бачу місяць за вікном,
Німий, блідий, рогами в бік.
Настав той час, змінити долю,
Що вже давно на самотік.
Вже п'ять хвилин палає свічка,
Я шмат паперу дістаю,
І знаю це погана звичка,
Отак стояти на краю.
Все мріяв, вірив і чекав добра,
Хай та вже смерть тебе забра!
Що ж буде далі? Вже все й однак,
Але ж ти душу не губи юнак!
Ти ж так тримав усі невзгоди,
Батьками зрощений на годи.
Я маю встати з тих колін,
І не піти вже на поклін.
Читаю строки, як таж писала,
Ворожка дивна, все мов би знала.
Але дійшовши до імен,
Де “Раб” і “Божий” - я встав конем!
І так скипіла, що це диво,
Душа козацька, на всю силу!
Нам досить тих рабів, богів,
Та довгих клятих кайданів!
Магічний місяць пливе в гору,
Нагадуючи нам всім знову,
Що доля наша – це урок,
Бо з вами ми, прийшли, з зірок.
