Нам ще ніхто не казав,
куди лягають наші дороги.
А ми й не питаємо.
Стоїмо собі на мості, обоє вбрані по-вуличному.
Ми можемо показати на пальчиках число «три».
Ми можемо сказати «люблю», і це ще буде правдою.
Бо потім…
Але мами розведуть нас по домівках –
по різні боки цього сірого мосту.
Ми затримуємось на хвилинку,
бо ж раптом
більш не побачимось?..
І хтось когось
відчайдушно цьомає,
не розуміючи навіщо,
але, вочевидь, так треба,
бо потім…
Бо потім ми дізнаємося,
куди лягають наші дороги.
І нас уже нема одне в одного,
є лише помаранчевий присмак ілюзії.
Є лише підсвідома згадка
про крихітні пальчики одне одного,
що вчепилися в дитячу любов
на тому сірому мості.
Про поцілунок,
відчайдушніший за саме дитинство,
правдивіший за саму любов
і теж трішечки помаранчевий…
І хто б міг подумати:
двадцять сім років потому –
той самий міст, той самий стиль одягу,
ті самі широко розкриті – на цілий всесвіт –
серця дитячі,
а поцілунок чогось не клеїться…
