Як полум'я горить, ось так іскристо і вогненно,
Так і я люблю тебе натхненно,
Як буревій що нищить на шляху своїм всі перепони,
І полетять у вічність всі перони.. Любити вічно тебе буду...
У вирій полетять ще не згорівши полум'яні вірші,
І блискавка не спалить почуття,
Бо це всесильне і гнітюче відчуття...
І я згадаю ті пророцтва що колись читали по руці,
І бути нам довіку у розлуці...
Ті квіти що цвітуть нехай зів'януть,
І сонце не дарує нам тепла
Нехай одвічні ріки ніколи не розтануть..
Творіння раю і творіння пекла...
Згадаєш ти як небо погубила,
Мечем розплавила життя...
Ти серце наче перстень загубила,
І кинула у вічність забуття.
Веретено перестане ниті дарувати,
І доля скаже що потрібно забувати.
А я піду до сфінкса щоб пізнати таємниці,
Ти наче найцінніша картина із крамниці...
Як жаль зів'яли вже сади Семіраміди,
І рухнули імперії старі...
І ми не можемо кохати мов прадавні государі...
В яких кохання мрія неземна,
Що ж говорити надворі війна... Можливо коли ріки береги затоплять,
І прокинуться прадавні моря,
Тоді любові почуття охоплять... Тоді не знатиму кохана горя...
Ах жаль що вимерли прадавні боги,
Покинули той вічний пантеон...
А я любов свою так підіймав на славний трон...
Якби прадавні боги ожили, і я пішов до них з поклоном,
Тоді б не я,а ти так поклонялась перед троном...
Прадавні ріки осінь затопила, Моря у ріки розлились,
і я мов те хлоп'я побіг весело сміючись.
Тоді могутній Посейдон, здійняв би бурю неземну,
І я признавсь тоді що покохав тебе одну...
Тоді б Сварог подарував житам колосся.
А я найкращу квітку так заплітав тобі в волосся...
Тоді б я мав за заступницю Афіну,
І мудрість я беріг немов перлину...
Тоді б богиня Афродита була б найвищим божеством,
І не губив тоді б себе вічно гнітючим я блаженством...
Ах жаль що вимерли боги,
І не знайти мені спасіння,
І я немов пропащий садівник що засіває паросток насіння...
І з нього вже не проросте любов,
Бо сонце палить так безжально,
А в серці в тебе не любов,
Та це звучить ось так печально...
На рунах нема сенсу вже гадати...
Вже Одіна немає він в Валгаллі,
Та лиш про тебе я згадаю на серці смуток і печалі...
Та ти і досі як Валькірія,
Що мчить по небесах мов в дивнім сні,
Стихії підкоривши так всесильні, ти не полишиш навіть вісні...
Так пробудивши творчість у мені... Жаль вимерли прадавні боги,
І духи тих стихій, не серед нас,
А істини скрижалі вороги...
Нема того хто б відродив,
Тоді б напевно я ніколи на твою любов не ворожив...
Ах жаль немає тих богів...
А я прихильність свого Бога нічим нітрохи не знайшов.
Я знаю грішник, творця супроти я пішов...
Та якби він хоч трохи полюбив,
то від кохання для поета еліксир знайшов...
Прадавні вимерли боги, а наш сучасний не спасає...
Коли у мене серце від вогню так замерзає...
Холоне серце, а Господь десь високо у небесах,
Стихіями так гучно управляє...
Якби ж він знав як серце без любові помирає...
Якби поміг тоді б і я покинув давні пророцтва,
Забув про горе і печаль,
Полишив забуття і відчай...
Покинув я одвічні ворожіння...
А якщо ні не вимерли боги? Тоді під покровительством зорі,
під небом чистим мов спасіння,
І я просив в Богів благословіння...
Якби від холоду я не згорів,
То не просив прощення в Асамблеї Богів...
ID:
684959
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 21.08.2016 12:42:07
© дата внесення змiн: 17.09.2016 14:32:20
автор: Ростислав Мельничук
Вкажіть причину вашої скарги
|
