Розбрелися у світи діти,
Срібний іній покрив коси неньки.
- Та хотіла ж, щоб літо - літо,
А воно окрайчиком маленьким.
У долоні взяла дороги,
На які дітей благословила,
- Відпускала з дому - йдіть з Богом,
Слізьми гірко розлуку гасила.
І чекає серед зим літа,
Бо надія в серці невмируща,
- Поверніть соколята - діти,
Ненька в світі для вас одна суща.
Не зібрати діток під крила,
Бо вже є в них свої соколята.
І старенька чайкою квилить,
- Час-пора в інший світ відлітати.
................................................
Є такий заповіт любі:
*Поважати своїх батька й неньку*.
Щоби вас діточки не забули,
Завертайте додому частенько.
але ж Господь, крім того, що дав нам життя, ще й заповіді дав - *Люби батька і матір свою*, а ми все складнощами життя своє навігластво виправдовуємо.
Дякую, Ніколь, що читаєте
Гарний вірш, Анночко, трохи сумний... так вже світ влаштований - виростають діточки і розлітаються, в'ють свої гніздечка, а тоді так само виглядають вже своїх пташенят...
але ж Господь, крім того, що дав нам життя, ще й заповіді дав - *Люби батька і матір свою*, а ми все складнощами життя своє навігластво виправдовуємо.
Зворушливий заповіт 