А чорно-білі клавіші
зима
перебирає пристрасно,
натхненно...
Не вір її багатим килимам
і музиці не вір,
яка на вени
лягає сивиною вечорів.
Забутим тіням теж, повір,
нелегко.
Адже дерева марять, хто б зігрів
зображення від них
в морозну спеку,
котрі ― немов стежки до хати, де
ніхто давно не мешкає,
а отже,
хіба що подорожній забреде
за краплею тепла ―
й сахнеться : “Боже...”
Аж виє порожнеча. Ні душі.
Життя відсутнє. Сніг ―
це попіл, попіл...
А ти стоїш в кімнатіі ― на межі
минулого й того,
що буде потім,
опісля пісні
дикої зими,
опісля повені,
яка снігами
бурхливо простяглася.
Тільки ми
ще залишаємось,
і те, ―
що є між нами.
січень 2016
Дякую, Любо!
