Чотирнадцятий ненаситний рік
У церкві служба, холод, зимня днина
Розхристаний вбігає чоловік
І падає з розбігу на коліна.
-Я тут, чому мене ти не забрав?-
Він в храмі лише Бога помічає.
- Не зможу я сказати тітонькам,
Що я живий, а їх дітей немає.
- Не сплю, не їм, скрізь бачу лише кров,
Візьми мене, прошу, більше не мучай. -
Схопився, вийшов, загодя зайшов,
Знов на коліна, спокійніший, наче.
Служниця йому свічки піднесла,
Він їх схопив, як цінність незбагненну,
Запалював, вона його вела.
Вогню сміявся, як мала дитина.
Дізнались потім, десь з-під Чернівців,
Три друга пішли Неньку захищати,
Швиденько з них оформили бійців,
І в пекло кинули, на смерть, під гради.
Не знає сам, йшов, їхав, скільки днів
Не сміє повертатися додому,
Як в Харкові на церкву він набрів
Не пам’ятає. Проситься до Бога.
