Такого Місяця, ще не було ніколи!
Він ніби збоченець дивився у вікно,
А ти, солоні, пальцем витирала сльози
Й сама соромлячись, розписувала скло.
Шукала в дотиках ти ніжних насолоду,
Впадала у відчай, плакала, горіла,
Ховала в темряві дівочу свою вроду,
Та знову з пристрастю в ліжечко летіла.
В ту ніч побачив я...Уперше, в срібнім світлі
Таку оголену, тремтячу, неземну!
І збожеволівши з тієї чудо-митті,
Зізнався Господу- без тебе я помру.
Я зрозумів тоді, ніхто ще і ніколи
Так не кохав Тебе! Не прагнув! Не жадав…
Відкрив синицям я всі двері до свободи,
Бо журавля свого у небі вже впіймав!
А Місяць безсоромний, у ріжок зігнувшись,
Зі мною разом тебе мовчки оглядав…
Допоки сам Морфей, у вуса посміхнувшись,
Нас тихо спати, до світанку, не прогнав.