Не люблю свят застільних, бо за ними
Нудь та лінь слідом плетуться,
Хіба-що відкрию найцікавішу книгу
І думки мої в омріяну тайгу перенесуться.
Туди, де могутні кедри застигли,
А може шумлять, аж листя піниться.
І вовком голодним вітер скигле,
А я з Федосєєвим біля багаття гріюся.
І може з Арсеньєвим чи Дерсу Узала?
Я щаслива, що з ними зустрілася.
Хоч ноги гудуть – я йшла, не відстала
І серцем біля них відігрілася.
У нас розмови будуть довгі на стоянках,
Я просто розгадати зможу звіра слід.
І в засідці не ворухнусь туманним ранком –
Замру-замріюся, чекаючи на глухариний тік.
Спостерігатиму, як гаснуть зорі в небі,
І слухатиму, як водицю п’є земля,
Як звірі прокидаються, комахи…
В мовчанні теж є сенс і вже не треба
Тайгу про щось питати, чи говорить своє ім’я,
Бо я сама земля, а може птаха.
І сонце зійде, завирує вмитий ліс.
Нам прогнозує гольд, що за погода буде,
Звірята бігають, живуть…
Поривчастий вітрець живиці дух приніс.
Першопроходці ми. В місцях цих – перші люди,
Другі за нами без смертей пройдуть.
Тебе згадаю, вірний пес Кучум –
В тобі велике, не собаче, серце билось,
Коли ти над проваллям мужньо вріс в граніт,
Хоч тіло рвалося, лишаючи на шиї слід –
Тримав людей, з якими в одній зв’язці був,
І переважив смерть, сміливий друг Кучум.
Шмат ведмежатини поверне нам снагу,
І знов досліджувати і вершини підкоряти.
Життя відведено так мало!
Ми бредемо через топкі болота і тайгу…
Для цього треба серце Данко мати, щоб палало.
Благословенні будьте гори і тайга на Уссурі!
Блукали часто там думки мої,
І серце мліло і кричало криком,
Коли ведмежа паща нависала дико.
І я вже бачила свою жахливу смерть,
Але стара берданка посилала влучно кулю,
І рятував мене у сні старий Улукіткан-евенк.
Цікаво! 
З наступаючими святами Вас! 
