“Маріуполь рулить” – сказав викладач, коментуючи вибори старост у двох групах на передатестаційних циклах, і подивився на мою реакцію, бо з’явилася несподівано на курсах у Києві. Але здивування було мовчазним, бо бажання вчитися повинно заохочуватися.
При наявності спеціалістів із усієї України в старости були вибрані дві жительки Маріуполя. Здавалося, що зовні обрані старости зовсім різні – одна чорнява оптимістка із великими темними очима, а інша смутніша – білява, худенька. Та щось незримо їх об’єднувало. Може це той сум, який іноді читався в очах, коли після одного страшного дня навколишній світ вже не буде таким, як раніше. Це спогад про той ранок, коли східний квартал Маріуполя бойовики обстріляли із “Градів.” Тоді медики прийшли і приїхали, хто був у місті і поза ним, на роботу, бо якщо не вони, то хто? Поранених розібрали по лікарнях і війна, яка гриміла за містом, забрала людські життя у самому Маріуполі.
Зміни медиків залишались і поверталися на роботу. Біда зближує, та хай би вона ніколи не траплялася. Війна близько. Вона гримить, вночі більш чутно, вдень тихіше, але відчуття, що вона десь поряд завжди із ними. А якщо знаходишся далеко, то вона відчувається і тут. Іноді відчуття слабшає, але не зникає зовсім. І вона для них зовсім недалеко – там за горизонтом. Зруйновані села, де не можна потрапити у власні будинки через ризик підірватися на міні, де ховаються спогади, або чиєсь життя.
Маріуполь рулить і тримається. Та поглядає на горизонт, який гримить, із надією, що це тільки довгожданий дощ.
20.06.2018.-26.01.2019.
Світлина із інтернету.
