Смеркалось... В темряві туман
Клубився, огорнувши землю
Й зловісним жахом, хижа тьма
Укрила безпросвітно, врешті,
Всі хащі, весь дрімучий ліс,
І стало тихо так та страшно,
Що він відчув, як криє піт...
Холодний піт, всю спину рясно,
Згубивши стежку, став, не йшов,
Вдивлявся в темінь і не бачив,
Боявся тиші й не знайшов
Нічого кращого, як впасти,
На окровавлені коліна...
Клякнув спустошений, безсило
Торкнувшись пальцями землі,
А серце... Серце голосило
Та спокій, вигорівши, тлів...
Голодним звіром, дикий відчай
Вгризавсь, у все його нутро,
І біль нещадний, мов навічно,
Жорстоким лезом розпоров,
Самотню душу... "Боже! Боже!
Чому блукаю, у пітьмі?
Чого знайти себе не можу?
Невже не відати мені,
Ні крихти щастя, ні надії,
Що світ відкриється та тьма,
В промінні сонячному згине,
І я таки побачу шлях
До мрій своїх? О, Боже! Боже!" –
Просив... Молився... І просив...
Аж раптом, витерши враз сльози,
Піднявся твердо, наче сил
Всевишній дав йому, в підмогу,
Уже без страху, гордий крик
Гнав геть від себе біль і тугу,
А промінь стежку освітив,
Й розбивши тьму, розсіяв морок...
ID:
825737
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 17.02.2019 01:56:37
© дата внесення змiн: 17.02.2019 01:56:37
автор: П.БЕРЕЗЕНЬ
Вкажіть причину вашої скарги
|
