Чути гомін дитячий із плеса,
Спів пташиний летить десь у даль.
На узліссі стоїть Олеся,
А в очах не вимовний жаль.
Вчора вістка прийшла зі сходу,
Про нерівний запеклий бій.
Той що ніжно кохав ї вроду ,
Не належить вже більше їй.
Той що пестив її волосся,
Пригортав до своїх грудей,
Золотаве любив колосся,
Мріяв мати своїх дітей.
Той що мріяв разОм із нею ,
В осени на рушник ступить.
Любуватись хотів зорею...
Зараз в полі десь там лежить.
Він хотів збудувати хату,
В саду посадить деревце,
Почути від сина "тату"...
Невже так багато оце?
Але куля ворожа, зрадлива,
Що не має жалю,співчуття.
Мов зміюка ота - вжалила
Й обірвала його життя.
Він лежить до землі притулився,
Не згадає юначих мрій,
Ніби знею уже одружився,
І тепер він належить їй.
Повертаються діти із плеса,
Сонце тихо за обрій сіда.
Та небачить все це Олеся,
Бо у неї в очах журба.
Доки буде мати
Дякую за розуміння 
