Чом замовкли, кобзи, кобзи голосисті?
Чом не чути, кобзи, рокіт ваших струн?
Заросли стежини, гей, у полі чистім,
І не пройде ними з кобзою співун…
В. Рафальський
Я серцем своїм по струнах,
а ви мені — кулю у скроню.
В країні свавілля і глуму
життя — копійка в долоні.
“Ви зрячі?” — питаюся: — “Зрячі?
Чого вам тоді ще треба?
Всі лірники розіп'яті,
за свідка — єдине небо”.
Приречений з'їзд на розстріл,
роко́вана душам вічність...
Спалили бандури і кобзи,
костурців ніяк не знищить!
Немає сльози в зіницях,
Німа не озветься темінь.
Гей, заспіваймо ж, братці,
думу про наше плем'я!
Про Січ, козака Мамая,
духмяне, медове поле...
На дотик кожний згадає,
коли повернеться знову
в оспіваний край, умитий
і росами, і сльозами,
де вчила співати мати
під вічними образами.
Ще заспіваємо, вірю!
На братських могилах квіти
плекали під сонцем мрію,
аби нас живими зустріти.
І всі побачимо сонце!
І небо, і поле медове...
Чуєте жваве скерцо?
Сини повернулись додому!
Таня СВІТЛА
08.2019 р.
