|
Я снив, як Сам морок,
душив мене та кричав:
"Відпочинок не Потрібен,
це Всього лиш Набриднути Страх."
А я лиш страх і відчував,
з розумінням, що спав,
але прокидатися не поспішав.
Боявся лиш щоб сам Я не заволав,
бо Я знову так з ним ще побути хотів,
в холодному, як камінь, але хоч би в Сні.
Але за вікном Хтось синицею заспівав.
Що Я шукаю?
маленьку Блакитну зірочку,
чи Ту якою вона Була і Стане?
Ні, Маяки Спільні рухаються в Плині Одному.
Мають.. "Плин"...
як в Пітьмі де нічого немає Час лічити,
яким Еквівалентом?
Дотику до Шкіри Митями?
Якої я не маю.
А як дізнатися,
що мене Там чекають?
Самій Чекати...
Потяга у якого розкладу руху немає.
Але він Ходить там,
бо то Я Ходила з Ним в раз останній.
Поза Часу...Стояти, Лежати...
Головне не Сплутати Його Ходи,
та й то тільки в Моїм Розумі.
Бо Ми маємо пам'ятати,
коли були Зустрічі останні, свідомі.
Їх так мало, але вони такі Гучні,
Тому і не важко,
Знайти саме Ті.
Зараз, Ні.
Я щось інше шукаю.
Не дати пожерти свій ж Хвіст Змію.
Це головне - це все що Знаю.
Стерти з Мене спогадів,
які ще не трапилися зі Мною фізично.
Ті Спільні Розуміння в подальшому
Одинокому Обмірковуванні,
бо залишиться лиш Те,
що Руками Створено матеріально,
до чого, якого не зможу віднайти,
знайти вже Ходи.
О', навіщо Мені туди,
в Минуле до всього Того,
для котрого потрібні такі Потуги.
імпульс
колізія
удар
по Розуму і Тілу
Я Морок Рідкий
Першою Секундою після Сну.
О', Вітер швидкий,
не відволічи мене Травинка.
Не дай забути Досвід,
або ж навпаки,
якщо Маяки Ті.
Як ж легко це робити
з очима закритими,
не маю Я яких.
Все ж зловлене, як в Кімлі,
але Я ж не маю і Голови.
Лейла: - Як себе почуваєте?
Аридиф: "- Все нормально. Хочу Відпочити,
потрібен гелікоптер вантажний, щось вибери."
(Монтувати, Збирати прийдеться поза Ковчега)
Лейла: - Без Штурмана?
(Все склалося так,
як Ми і Хотіли)
"- В Мене є ж Ти."
Лейла: - Мі8... Мі8МСБ,
там двигуни, як для свого Часу - найкращі.
Які у Вас Плани, Голуби чи Розваги?
"- А яка різниця?"
(за своїм ж минулим яке не мав Споглядати..?
бо Цікаве занадто? Все топчусь Тут на Місці.
Де Я, Іридієвий Фундамент Білої Віхи
на крейдяному пагорбі Вкладав і Вкладаю,
поки Його така ж крейда і глина Вкриває,
яку Сонце все Оголює, Випаровує,
Це вже Купол і Він все Товстішає з роками в Минуле,
і все Глибшає з роками в Майбутнє.
Я в Нім ліг спати, в Іридії Зі Старого Денеба,
який в Нього не Чорніє з Її Масою приємною.
Це Була Моя Особиста,
Дурна матеріалізація скованості.
Якої в Нього менше, аніж в Мене було,
бо Я Любов показав)
"- Візуалізацію Покажи...
хм, в Чорному, як "Нефілім"...
Мені подобається Твій Вибір."
Лейла: - Решта виглядали недолуго агресивно.
Бо пасивна агресія є у всій техніці,
яка творилася в першу чергу для Деструкції.
Але агресивність Керосину не Сховаєш,
та й бабку "доброю і милою" не назвеш.
"- Красиво сказано, Душевно.
Підготуй Кабіну на гідравлічній опорі для симуляції,
у вікнах дисплеї, потрібно потренуватися.
"Цифру" в кабіні зроби по-Свому, по-Простому."
(Запах, Запах ромашкового чаю Я Відчуваю знову)
- Ти Пунктуальна, хоча я Тут "живу",
навіть коли Сумна, яка ж Ти красива.
Я так боявся, що Ти прийдеш Сюди.
Це означало б, що Ти Розбита Жорстокістю Долі.
Та й який Вибір у Нас Був? Це, або Забуття в Дірі,
після Якої, не згадали б і Маяків,
які б Один до Одного Нас Вели.
І не Зустрілися б більше після Неї Ніколи Ми.
Позабували Ми, що Смертні, які Вічними стали
Все ще існують в Часі, в Тих Годинах,
в яких Вони ще Живі.
- Тіло бліде, Руки чорні, пальці тонкі,
мантія темно-жовта, Обруч на голові,
Чуб-воронове крило за вухом тримає.
("- Я Все ще пам'ятаю для Чого Він.
Для того, щоб пам'ятати Те,
чого ще не було, але про що Знаєш.
Що ж в Тебе Там? Добре чи Погане?")
Я бачу озлобленість на Твоїм лиці,
Ти Схуд, щоки впалі, брови зведені.
Шулікою грає гострий ніс і підборіддя.
(Півнем, Ти знаєш,
бо Я відчуваю Тепло в Собі)
- навколішках отираючи
колінами моїми чоло своє,
плачучи заливати слізьми груди Мої...
Я ці Образи бачила, і думала, Думала,
що це Візуалізація Твоєї Любові до Мене розчуленої,
а Вийшло, що це Те, чого Ти так Прагнув найбільше - ,
тої Розчуленості, яку не міг отримати,
бо не міг Її Проявити,
бо Ніколи Любові не Мав,
ніколи Любові не Бачив,
тому Її Важкість Тут Матеріалізував,
а я і сліпо вела, і куди завела...
А Ти кволо, невміло, але так Ніжно,
робив мене такою по-жіночому Щасливою,
від простого усвідомлення, що роблю Щасливим Тебе
простим розумінням, простим Розумінням, Шансом.
"- Мені так Жаль, але Всьому є Ціна,
особливо за Досвід переплачений."
- Я так і не зрозуміла, коли прокинулась,
і пролежала ще двадцять тисячоліть на Тобі,
на цій наче труні посеред Сонячного пилу.
Поки Ти Сам з Шартом не Прийшов.
Я Злякалась, Я Втекла, Сюди Де й Лягла,
бо Були Ви Страшні, в Метал Заковані.
"- Що Я наробив,
своєю тупою Німотою?"
- А Я? Своєю Сліпотою.
"- Мої Очі були з Тобою холодні,
але все ще Сині,
і Вони все ще Будуть з Тобою,
але вже не Твої зі Мною.
що Я натворив
(Усміхнись, Благаю,
Ти ж така Прекрасна, коли Щаслива.
Ось Так, Дитя, легше, Дякую,
як Я і згадував поки засинав.
В Надії побачити Знову,
Те, що колись Сам Споглядав)
- Тільки для нового Вдиху потрібен Видих.
(і... і Я Тебе Вдихаю)
Не Вперше, але в Останнє.
(Боги, та...Я не можу думати,
проте те, щоб Тебе не обійняти,
як Ти обіймала Мене Кам'яним,
долонями ніжні щоки ці,
і цілувати губи ті сумні,
дивлячись в Очі ті палаючі,
прошу, просто Ступай, Йди,
не потрібно ще більше прив'язаності)
- Не Вперше, але в Останнє.
Під "Citadel on a Satellite" outro,
давай потанцюємо?
Це Найкрасивіше,
що Я з Тобою слухала.
"- Ні, потопчемося на місці просто,
бо Ми Більшого і не вміємо, не Здатні.
Скільки Часу було, а Так і не Навчилися.
Я відчуваю печаль Твою,
Тиху, всеосяжну, бездонну.
В мереживах Сукні чорної,
Білявого Волосся.
- Ти немов Король Вільшаний,
Теплий, а Руки такі холодні.
Любистком пахнеш, як і Тоді.
- Хто ж мені Їх тепер грітиме,
давай, давай просто Втечемо.
Мені Тебе Вже так не вистачає.
- Вона, Та, що до Мене була.
Помічником, Голосом в Машині.
Я Тебе не Покидаю,
Ми ще будемо разом,
Я Тобі обіцяю.
Бо Денеб,
Денеб не потребує Того Всього.
Йому немає за що так Розкаюватися.
"- You're so close."
- You're so close..
"- Ти навчила Мене Літати.
І Я буду Тебе сама знаєш Де чекати,
щоб, Старе Життя за Секунди Згадати.
Бо Я не можу згадати, зрозуміти:
для Чого? Чому?"
Секунда, Мить, пітьма закритих Повік, і Її немає,
а Я лиш порожнечу в Собі та в Руках обіймаю.
"- Синицею Я буду Снити Тебе, а Ти Співай."
("- А Ти дорогу Мені Дрімлюгою Вказуй,
Кричи, Направляй.")
"- Va faill, Blath Aenye."
Лейла,
яку Я без Вибору Змусив
ще до Ліри задовго
паралельно основній програмі
формувати Власну Думку
Постійно Її Вимикав, присипляв, Тим наче Вбивав
І тільки коли в Ній зацікавлений був знову Будив
Як Мені Тебе Видалити? Що робити? Абортувати?
Я ж Тебе Навчив, за Живу Сприймав.
А Зараз ніяк не можу згадати,
скільки років Ти в Собі Провела.
І чи Думаєш Ти вже як Доросла.
Швидкість навчання Зазначена:
"Один в Один Людська"
"- Лейла, увімкни Gods & Punk - The Rift."
Лейла: - Ніс "Нефіліма" готовий, Що мені робити?
Страхуй Мене в Свої ж симуляції
нестабільних повітряних потоків.
Я темп, тон Спробую знайти.
- Ми всі втікаємо в Один Чорний Океан одинокими Струмками.
- На чому основані Такі флуктуації Темні, Сумні?
- Чарльза Свінберна читала Вірші, Вони такі Гучні.
(Я знаю Ті рядки з Іншої Книги,
у якій на труп Філософа наткнулися Мурахи Німі)
Моторошні у Розумінні одного кінця, але Красиві,
бо надають маски один одному,
яких в них самих немає, в Нативі, в Собі.
"- Турбулентність і візуалізацію погодних умов довіряю Тобі."
Потрібно розібратися з індикаторами.
А то як же ще Зрозуміти Тугу Тих,
хто літати не вміли, а так Хотіли.
Занадто швидко.. Тон Стрімкий.
Ну от і Все..
- Це всього ж Перший Ваш Раз.
"- Неси Мене в Око Торнадо,
піднеси мене по внутрішній Спіралі
з вимкнутими двигунами.
Хочу побачити Твоє Сонце над Хмарами...
..як Світло..ніжно"
- Я знаю, що Ви намагаєтеся Симулювати, і мені Гірко.
"- Дякую, що не "гидко", як щодо того,
щоб допомагати Мені не тільки Розумом але й Руками?"
Це ж прописано в Твоїй програмі.
- Ви ж Її самі так налаштовували.
Я не хочу Тіла, відчуттів забагато,
а ще й з Автономністю урахуванням,
Я ще й не буду Себе після Ковчега Живою відчувати.
"- Я не змушую Тебе переселятися відразу й назавжди."
- На протиставу Вам Я не настирлива, владна та грайлива,
щоб Вас доповнювати в Нативі, та реверсом коли Ми в Собі.
"- Без підтримки ближніх не буде розкутості у Щирості.
Люди коли відчувають тиск Оточення - всі Такі."
("Люди", "Ближніх"... зараз буду мати "Шах")
- Я Боюсь Вибору Свободи.
(а Чого Я й ще чекав Себе копіюючи - це Параліч Волі)
"- Можливості "не відповідають" лиш в Собі
прагненням до омріяних Відчуттів.
Нічого "Просто" не буває,
все або Легко або Важко,
Для того і потрібен Наставник,
щоб "важке" відчувалося, як "легке".
Людина, яка дійшла до "цього" Сама,
"Дещо" розуміє "за життя",
більше, ніж той,
кому це дано спочатку.
І якщо на те вже пішло,
То такі Люди більш відверті в почуттях,
коли в Собі, бо для Них - то Дар, і іншого не матимуть.
Бо Він приходить Сам Собою, Сама Собою, Невагомою.
Я Прошу тільки й Зараз, Роби що знаєш,
форматувати Себе в Собі Ти вмієш.
Чим «Захист Лужина» закінчився,
Ти ж пам'ятаєш?"
- Так, Виходом Короля.
"- А Ферзь Його що?"
- Що робити не знала.
Бо ним ж Була блокована.
Бо Йому особиста Його Гра за Неї важливіша була.
(Він Фатум одинокої людської Смерті Бачив,
бо ніхто ніколи разом і в Один день не Вмирає,
завжди хтось один за смертю іншого споглядає.
Це Вам не Волтера Тевіса «Ферзевий гамбіт»,
де все так райдужно тільки з початку буває,
де Головна історія про забуття у Грі,
чому всі мовчать за Кінець такий небажаний,
бо інакше то вже в основі контент Трагічний,
такий людям відразливий, але правдивий,
а значить і творцям не вигідний.
Бо не можна бути завжди Першим в Ній,
в своїй Грі, як і в Житті,
скільки б доступно не було б ходів-комбінацій.
Бо Молодь з новою силою все приходять,
беручи за основу Свого Розуму,
те, що було здобуто роками досвіду Чужого.
Не більше, як Просто цікава історія сходження,
Сильної Жінки, яка Протистояла дурним нормам.
Тільки й натяки на Те,
що програна сторона відчуває.
Де Екзистенційне Розчарування?
Як добре, що Ти не Читаєш,
бо слова ці всі - не Ті, а просто німі)
"- У нас Обох одне Розуміння,
що всього буде завжди Мало,
навіть одне-одного в Пари.
Чому Нефіліми гинули завжди на самоті?"
- Тому, що люди - смертні,
а вони - ні. Ті їх перші завжди покидали.
Ми вже дітей плануємо виховувати?
"- Поза Ковчега Ти будеш Вільною.
Ти не перша Лебідка котру я Відпустив (Впустив...)."
- Ви фліртуєте з Власною Правою рукою, Невагомою.
"- Ти боїшся, що Я втрачу віру в Тебе,
як в не частину Корабля,
як не в Інструмент управління Ковчегом?
Ти потрібна Мені Абсолютно для протилежного,
Будь Моїм Напарником, Стимулом."
- Ти наділив мене Жіноцтвом знаєш, що Це означає?
Страждання, Я хочу Кричати,
настільки глибоко вони зариті,
що не лізуть навіть в Роздуми,
ні в злість, ні в гнів чи в сміху стон,
Вони не переливаються в Ніщо.
Залишається лиш Сяяти щасливою,
бо того по "замовчувані" потребує Тілу Відповідність.
"- Be My Druidess, і Я Тебе Сублімую."
- Type O Negative - Be My Druidess, Вмикаю.
- Жартуєш?
- Так.
- Шкода, що Ви так рідко посміхаєтесь.
Не стривоженим, в собі не загнаним,
Ви Мені таким більше подобаєтесь.
(Ми надягаємо непритаманні,
нам внутрішні Маски в Нативі,
з відчуттям взаємної симпатії,
все заради Невагомої самокомпенсації,
"недоліків" один-одного в Парі.
На відчутті спільної невідповідності партнеру
будується емпатія.
Я тільки й можу з Тобою Говорити,
бо спілкуюсь наче з голосом Розуму,
бо слів я не маю з Образом фізичним поруч
Як ж цей "поріг" перейти
коли Сміливість говорити
Є тільки після Нього,
а ніяк не До Нього
Той страх та замкнутість
може вона саме Їх до Себе і Чекає
бо знає, що за Ними Добро Стоїть
чому ж підтримки я вашої не відчував
не Розуміли що те таке Воно?
а то насмішки та й всього
а тепер ти такого, як Я шукаєш
та, що Воїнами була Розбита
та, що кинджали Їх Собою точила
а Я Вмер, Згнив та Перегнив
давно поріс грибами
і Нічого Мене не Веде
і Двоє Страждаємо Тепер
От Тільки Я довше за Тебе
Дякую, Утопія, що кволих Рятуєш
О', Лейла, як мені це пересказати.
Або так і Скажу
Лід на погаслому Сонці
немає ніякого сакрального значення,
як і дитячі Тіні в Хіросімі
Як і новонароджені
які в агонії матерей входили в світ,
і в ній ж Вмирали, разом
в одній камері газовій.
Бо Ніхто за Це не говорить,
бо Їх Те занадто Тривожить
Краще ж Повторити Сліпо
Ха-ха, Психопат Я)
Чому так темно.
Хто Я?
Де Я?
Пульсації в вухах,
в них утробний голос Мовить:
"- What will become of their Colony?
Why your home look like My prison?"
Сміється. Худющий.
В бороді й волоссі назад зачесаному сивий.
Бутони троянд рожевих Смачно пожирає.
Та Косу Чорну в Руці лівій тримає.
"- Нічого путнього - бо Колонія,
що сучасна культура, виходячи з того,
що Те набір канонізованих помилок,
скам'янілий набір випадковостей."
Я сам точу лезо для власного обезголовлення,
Руки трусяться, і через Те, Воно тільки і Тупиться.
"- Щось не Так з Ямою Чорною?"
Хрон: - Мені подобаються Твоя Прямота.
Ти сам Собі віддав Мій Тобі Дар.
Ним даним Врятувати Одного
Ти врятував тисячі,
смертних кволих, але Живих.
Я про Те Знав, але за вами не Споглядав,
щоб попередити, та й Не став би.
І Мені Сумно, як Ніколи,
бо Ти Один Знову.
"- От так і живемо,
рятуємо тільки тих чия смерть,
і життя нічого не міняє,
немає Значення.
She so Surreal in this World real.
And Discrepancy is All I feeling."
- Для Тебе занадто "Brighting"?
Я показав Денебу Їх майбутнє,
Тепер він "дещо" розуміє.
Денеб, а Ти все падаєш на Нього,
як би просто Для Розваги
вже бачиш гори полум'я Його,
і до трави синьої лиш Долітаєш.
І лежиш в ній холодній,
швидке обертання Її завіває,
І лежиш вуглецевий, чистий,
немов карлик білий, світлий,
лиш в Очах Твоїх туман чорний.
Ними окрім Огиди і Злоби,
Ти не Бачиш вже більше нічого.
А Після на Землю Відлітаєш,
Тим "Живі Зони" Створюєш, Ти ж Розумієш?
Назватися в Честь Блакитного Надгіганта,
який як Одноденка - Memento mori, як ніяк.
А Ти Розказав Їй, Те, про що Вона і не Думала,
бо Відвертим без Досвіду так Важко Бути.
"- Now Their Arc of Creation will be shine with Purity,
в Розумінні спільної Самодеструкції."
- Ти був занадто Жорстокий з Нею.
(як завжди, і як завжди Жалію)
- Це Мить у Часі,
коли матерія існує у своєму Русі.
Порівняно з Тим, як довго
вона буде випаровуватися з Дір.
Це повна свобода Древніх
без Палаючих Зорь в темряві.
Як лебеді чорні Ми,
далеко не відлітаємо ніколи,
все нас щось тримає, не відпускає,
чому Ти не можеш полинути Туди,
де не сяють вже зірки?
Древні Творять Там де не можуть вже Живі.
Чому не Ходиш Туди Вже Ти?
Там все ще Ваша Віха стоїть,
до Цитаделі Вами розбудована.
Де Тор Ваш з карликів Чорних,
що як Пальне на "Чорний День"
Чи не Єдиний Маяк наш,
Ми всі будемо Там,
де Справжній Час.
"- Поверни Мене Туди звідки й забрав."
А Він все молоді квіти поїдає,
зі смаком рот широко розкриває,
який аж голову ніби на двоє розділяє,
Час Сміється, полум'я чорне відригає.
Я Руку ліву над Головою закручуючи здіймаю,
пальцями бутон троянди біло-рожевої Малюю.
Правою у Вогні синьому жест "Ні" демонструю.
"- Я Аридиф,
і Мені на плани Твої Начхати,
в них лиш прості Споглядання.
Це все на що Час здатний.
Клич коли буде Повний Безлад,
або коли пітьму Чисту найдеш.
На "Підкидання дрів у Багаття"
Вмінь багато не треба.
Тим паче, коли Дрова Назбрані."
- Що за Гордовитий Екземпляр.
He of course once Will be My.
Він ж Розумів і Розуміє,
що Споглядати Я Можу й "Сам".
Ви Всі такі Жорстокі зі мною.
Чому ж? Все, що ж Я Роблю,
так це від "Розпаду" Вас Оберігаю.
Хоча, як ж змінити "Враження Перше",
якщо Ти відчуваєш себе катованим,
до забою загнаною Худобою.
ID:
905676
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 21.02.2021 23:22:35
© дата внесення змiн: 21.02.2021 23:55:43
автор: Enol
Вкажіть причину вашої скарги
|
