Добігає кінця - рік двадцятий уже на вокзалі
І залишилось тільки спокійно зайти на перон,
Але поки є час, він сидить у очікувань залі
І чекає на свій, на дванадцятий крайній вагон.
Пригадає усе що було, чим порадував людство,
Скільки горя завдав, скільки болю приніс , скільки сліз...
І тоді у валізу запхає своє самолюбство
І можливо хоч соромно стане за те, що з собою приніс.
І уже на пероні, як стане на ніжку вагона
Обернеться до люду, і скаже звичайне:"Простіть.
Я ж не думав... не знав, що такою буває корона...
Що сказати не знаю... ви просто мене відпустіть"
Люд сльозинку змахне і не скаже йому більш нічого ...
Бо і слів вже нема, та й чи треба йому ті слова.
Нехай їде собі і назавжди забуде дорогу,
А люд житиме далі, за надією сльози хова.
Хтось пробачить йому, хтось забуде як сон, той що зранку,
Хтось подякує навіть, що щастя йому дарував,
Ну а хтось, пощільніше закриє фіранку
І подякує Богу, що року кінця дочекав.
Ще залишилась мить і двадцятий поїде назавжи...
Тільки б люд не зневірився зовсім в своєму житті.
А що далі?... а далі майбутнє покаже,
Й з допомогою Бога пройдемо всі наші путі.
Ще залишилась мить і дай Боже її пережити.
Щоб піти на вокзал, щоб зустріти нове майбуття,
Щоб з прибулого поїзда, в першім вагоні зустріти рік новий -
Двадцять перший... він змінить на краще життя
15.12.20
