Не знаю в який момент почав я жити почуттями,
Але тепер ця фігня вилазить мені боком -
Найменші неприємності наносять тяжкі рани,
Все важче та важче на душі з кожним кроком.
Постійно під грудьми той паскудний клубок,
Що пульсує, пече і загонить голки,
Той, що тіло катує і що душу мордує...
Ох, якби ж серденько змучене змогло утекти...
Інколи хочеться кожен свій нерв,
Кожну прокляту нервову клітину
Вирвати прямо з-під убогої шкіри
Й кинути в бак до купи гнилого сміття,
Щоби більше назад не було вороття!
Може хоч би тоді стало трішечки легше,
Розвантажився б мозок, не калаталося б серце,
Спокійним життям все ж зажив би уперше,
Й із високої вежі наплював би на все це.
Однак це лиш “Якби...”, альтернативна реальність,
І збутись цьому, на жаль, не судилось,
Тому тут залишається тільки терпіти
Й сподіватись на краще... Чи хоча б не на гірше...
Коротко кажучи, просто кріпитись
І надалі в цім клятім казані кип’ятитись.
Якась хрінь, а не вірш... Ну та й начхати.
Нісенітниця звісно, але те ж і на серці...
Що ж, пора графоманство своє завершати,
Проте наостанок маю ще дещо сказати -
Правду говорила одна прекрасна людина,
Як то кажуть, передбачила цей поворот:
Чи на вулиці ніч, чи хоч теплая днина -
Якщо звати Дмитро, то знач ідіот...
