Віра — оманлива чаклунка,
В її руках ти — немовля.
Приймаєш всі її дарунки,
Киваєш, мов дурне теля.
Стоїш, неворохнувшись, струнко,
Потім: коліна, голова, земля.
За нитки тягне хутко
Одвічний ляльковик життя.
Захоче, то покаже зубки.
Свій вирок, як суддя,
Виносить швидко душогубка,
Але ж, насправді, навмання.
Ти їй свою найкращу думку,
Вона її туди, в сміття.
Туди, де з розумом стосунки,
Де ти забув в собі митця.
Так вправно мітить в лунку,
Їй м'яч несе дурненьке цуценя.
Коли шукатимеш рятунку,
Вона пропустить твоє скиглення.