чи будуть висміяні спроби очерету
засклити власні прогалини
рідким склом дощів
відправити запах надламаних стебел
на протилежний берег поштовим вітром
не зірвати тривожним шелестінням
з висиджуваного яйця
чеку водоплавної птахи
бачиш
зрослися животами мов сіамські близнята
тихий лебідь зі своїм віддзеркаленням у ставку
нерозлучні до першої криги
в солодкій ілюзії несамотності
ось так він вигинає довгасту шию
вмощує позручніше затерплі крила
нахиляється над водою
ось так ти сама говориш до вітру
і чуєш у відповідь
мій голос в своїх легенях
який вже не вимовити — тільки викашляти —
та й те із кров’ю
ось так схиляєшся над колискою пам’яті
і збиваєш на її дні лебединий пух
щоб м’якіше і тихше спалося
поки риба яка спливає то тут то там
хлюпітливо сьорбає світло з поверхні води
поки світло на поверхні води
тримається піаністичними пальцями променів
і не тоне
поки в грудях твоїх і далі я мовлю
ненавмисно перебиваючи серцебиття
22.10.22
