У криївці холодно та сиро
на стіні ледь тліє каганець,
слухає уважно командира
молодий та стомлений боєць.
Він зоставив рідних у верхів’ї,
де тепер вирує сніговій,
москалі ховаються, мов звірі
чи скоріш не звірі, а щурі.
«Треба зупинити, хлопче, валку
в неї курс на вузлову із гір…
жалко люд невинний, дуже жалко,
їх везуть етапом у Сибір.
Ти місцину знаєш дуже добре,
проведеш нас плаєм поміж гір,
серце в тебе, воїне, – хоробре» –
мовив наостанок командир.
Десь під ранок засідка ОУНа
вже чекала на кривавий бій,
аж юнак промовив тихо: «Будьмо» –
й до машини кинувся мерщій,
вихватив кермо, ніби відрізав,
нерви мав, напевно, як струну.
Й два десятки виродків-чекістів
за собою в прірву потягнув.
12.11.23р.
